Глава 1

Катя

Я стояла перед дзеркалом та сердито чесала волосся. Світі, що сиділа на ліжку позаду мене, читала дурнуватий щоденник Панченка і… дідько, вона реготала! А от мені було геть не до сміху! Весь універ шиперив мене з цим недоумком, називаючи нас старим подружжям.

— Кать, ну, чому ти гніваєшся на нього? Це ж кумедно!  Тебе всі студенти впізнають тепер. Це слава, — весело заявила подруга.

— Дурна це слава! Мені така не потрібна. І Качур дурний. Всі, хто нас сватають, дурні.

— Качур, — Світі реготнула й нарешті заховала телефон до кишені, — це ж треба було так вигадати. Бідний Даня, він цього не заслужив. І чому ти його відшила?

— Ти ніби не знаєш! Мене не цікавить секс на одну ніч, а іншого він мені не пропонував. Увесь оцей щоденник — чистий рофл. І взагалі в мене є Ярослав. 

Світі скривилася.

— Ярослав… — пробурмотіла незадоволено, знову дістаючи телефон. — Він придурок…

— Світі! — обернулася до подруги, моєму обуренню не було меж. — Не смій так говорити про мого хлопця! Я ж твого не лаю, кінець кінцем! І взагалі, як на мене, Панченко більший придурок, ніж Ярослав.

Прикусивши губу, усвідомила, що ляпнула. Повернулася до дзеркала й продовжила розчісувати волосся, хоча воно давно вже стало ідеально рівним. Але мене цей процес заспокоював.

— Данька — добрий, просто йому подобається твоя реакція на його підколи.

— От саме через це і бісить! Всі його обожнюють, мало не боготворять. А мене зробили вискочкою. Хоча це взагалі не про мене.

— Про тебе.

Я застогнала, тим самим визнаючи правду перед своєю найкращою подругою.

Так, часом я перегинала, мене заносило і я могла написати щось в мережі, аби привернути до себе зайву увагу. Але в реальному житті я поводилася набагато скромніше. 

— Він просто мститься мені за Качура, — підбила підсумки. — Але, по-перше, нема чого до мене крякати постійно, а по-друге, це йому відповідка за Катетера.

Світі знову засміялася, відірвавшись від свого смартфона. 

— Ви ніби семикласники, чесне слово. Вигадуєте одне одному прізвиська, гризетеся без приводу…

— А я його взагалі не чіпаю! — хотіла виправдатися, але прикусила язика. Вчора він написав, що хоче зібрати тусовку — сходини, аби всі ми побачилися нарешті наживо. А я не змогла пройти повз і спробувала максимально захейтити цю ідею. Втім, мене ніхто не підтримав. І, як завжди, я залишилася дурепою. Вискочкою, якій хочеться, аби тільки про неї й говорили.

— Катя! Та я знаю, в чому справа! Ти просто сердишся на нього, що він тебе не помічав тоді. Ну, на англійській. А зараз спеціально дражниш. Така собі своєрідна помста!

— А ти у нас психологом зробилась? Диплом на день народження не подарувати? Зможеш платні консультації проводити!

— Хіба що тільки тобі!

— Гніваюся, бо він мене доводить. От і весь секрет. Ходімо, нам пора в універ, день має бути довгим та важким.

Важко зітхнула й нарешті відклала щітку для волосся. 

Не хотіла зізнаватися про те, що мене тоді відшили.

*** 

— Які люди! Кетрін, хай їй грець, Рудник! Кітті власною персоною! Яким вітром в наших краях?

— Не. Називай. Мене. Так.

Це прізвисько, яке прилипло до мене випадково, переслідувало мене вже багато років. І як я не намагалася від нього позбутися, нічого не діяло. Всі продовжували називати мене Кітті. Придурок Панченко знав, що я закипаю через це, і щоразу доймав мене ще більше.

— Облиш, це дуже миле ім'я. То яким вітром до нас?

Купка студентів, які стояли позаду Качура, одразу ж зацікавилися нами. Схоже, це були його одногрупники.

— Не твоя справа, — процідила крізь зуби, намагаючись обійти хлопця. Втім, він ступив крок убік і перегородив мені дорогу. 

Сьогодні Панченко по-особливому дратував. На гарненькому обличчі сяяла широка білозуба посмішка, темне волосся, здавалося, жило своїм життям. Очі невпинно дивилися в мої, мабуть, хотіли зачаклувати. Хлопець засунув руки в червоно-чорну кенгуру й глянув на мене трохи зверхньо:

—  Кітті, я тобі писав, але ти мені не відповіла. Підеш на вечірку?

Роздратовано закотила очі й відвела погляд убік — несила було витримати його клятий магнетизм. 

Так! Так! Попри те, що Панченко дратував кожну клітиночку мого тіла, я щиро визнавала — він доволі привабливий тип. Тільки от бабій. І взагалі в мене хлопець є!

— Я — Катя і ти прекрасно знаєш, що я не люблю це прізвисько. Не подобається воно мені.

— Яке саме? Кітті?

Він знущався! Гад все дуже гарно знав, але знущався з мене, аби вкотре зачепити. Тут потрібно було зберігати спокій та рівновагу. Адже чим більше я дратувалася, тим ширша усмішка з'являлася на його обличчі.

— Так, — скривила носа, — не люблю котів. Я поспішаю, вибач, дорогенький! 

Жваво відскочила до стіни й, користуючись нашою різницею у зрості, пірнула під руку, якою Панченко хотів мене знову зупинити.