14. Ревнощі

Корпоративний захід був у четвер — щорічний прийом для партнерів фірми, той тип вечора, де всі знають одне одного, але все одно тримаються групами й говорять про роботу навіть коли намагаються не говорити про роботу.

Я знала про нього заздалегідь — Оленка розіслала запрошення ще два тижні тому. Дрес-код: діловий коктейль. Місце: зал на Грушевського, той самий, де фірма проводила всі великі заходи вже років десять. Час: вісімнадцята тридцять.

Ми з Максимом домовились приїхати разом — не обговорювали довго, просто зрозуміло, що так логічно. Він сказав о шостій, я сказала добре. Ось і все.

У четвер вдень я виходила з переговорної після зустрічі й зіткнулась у коридорі з Дмитром — він ішов назустріч із кавою й тим особливим виразом людини, яка щойно дізналась щось цікаве й ще не вирішила, ділитись чи тримати при собі.

— Марто, ти сьогодні на прийомі? — запитав він.

— Так, — відповіла я.

— Чула, що до нас приїжджає Катерина Волощук? — сказав він із тією особливою інтонацією, де питання насправді не є питанням.

— Ні, — сказала я чесно. — Не чула. Хто це?

Він трохи здивувався — мабуть, очікував іншої реакції.

— Юридичний консультант із Варшави. Раніше була партнером у фірмі — ще до того, як Гордієнко прийшов директором. Вони давно знайомі. — Він зробив паузу. — Дуже давно.

Я подивилась на нього рівно.

— Дякую за інформацію, Дмитре, — сказала я й пішла до свого кабінету.

Зайшла, зачинила двері й сіла за стіл. Відкрила ноутбук. Спробувала зосередитись на документі, який мала перевірити до кінця дня.

Перечитала перший абзац тричі й не зрозуміла нічого.

Катерина Волощук. Юридичний консультант із Варшави. Давно знайомі — дуже давно. Дмитро говорив це з тією особливою обережністю, яка гірша за пряме твердження, бо змушує людину домислювати саму.

Я закрила ноутбук. Подивилась у вікно.

Подумала: ось воно. Перший раз, коли я ловлю себе на тому, що думаю про жінку, яку ще не бачила, через чоловіка, з яким у мене контракт. Це важливо відзначити й покласти на потрібну полицю.

Я відкрила ноутбук знову й дочитала документ до кінця.

---

О шостій ми виїхали разом.

Він був у темно-синьому костюмі — не чорному, як зазвичай на офіційних заходах, а темно-синьому, і це робило його трохи м'якшим зовні, ніж звичайно. Білосніжна сорочка, ніякої краватки. Я одягла смарагдову сукню до коліна — суворий крій, але колір живий — і простий браслет на зап'ясті.

Він подивився на мене, коли я вийшла з кімнати, — коротко, швидко. Але я вже знала, що означає цей погляд.

— Виглядаєш добре, — сказав він.

— Ти теж, — відповіла я.

Ми вийшли.

---

Зал на Грушевського вже був наповнений наполовину, коли ми приїхали. Живий рояль у кутку, офіціанти з підносами, тихий гул розмов — той особливий звуковий фон корпоративних вечорів, де все звучить трохи приглушено й трохи офіційно. Я знала тут більшість людей — хтось із партнерів, хтось із клієнтів, хтось просто знайомий за іменем і посадою. Звичний для мене простір.

Ми з Максимом увійшли разом — він трохи уповільнився біля входу, щоб я могла зняти пальто в гардеробника, і взяв його у мене з рук раніше, ніж я встигла простягнути сама. Цей рух уже став для нього автоматичним — я це знала, але кожного разу помічала.

У залі ми одразу розійшлись трохи — не далеко, але кожен зі своїм колом. Він пішов до партнерів, я — до колег із юридичного відділу. Так і має бути на таких заходах: поряд, але не злиплись.

Я говорила з Надією — яка прийшла в несподівано елегантній сукні й виглядала зовсім не як людина з бухгалтерії — і краєм ока спостерігала за залом. За Максимом, який стояв із двома партнерами й говорив про щось ділове. За Дмитром, який якраз узяв шампанське й оглядався. За Оленкою, яка прийшла в строгому костюмі й одразу знайшла місце, звідки видно всіх.

А потім з'явилась вона.

Я не одразу зрозуміла, що це вона — просто побачила жінку, яка увійшла й зупинилась у дверях, оглядаючи зал із тим впевненим спокоєм людини, яка знає, що її тут чекають і яка не поспішає. Висока, темноволоса, років тридцяти п'яти — можливо, трохи більше. У чорній сукні без прикрас, що не потребувала прикрас. Обличчя спокійне й трохи закрите — те закрите, яке буває в людей, що звикли бути в залі, а не просто приходити до залу.

Вона знайшла поглядом Максима — одразу, без пошуку — й пішла до нього.

Він обернувся, коли вона підійшла близько, — і я бачила здалеку, як щось змінилось у його поставі. Не напруга й не радість — щось між ними. Впізнавання, за яким стоїть довга спільна історія.

Вони привітались — вона торкнулась його плеча, він нахилив голову трохи. Коротко, стримано, але з тою особливою інтимністю знайомих людей, яку не можна зіграти і яка не залежить від кількості жестів.

— Марто? — сказала Надія поруч.

— Вибач, — сказала я. — Ти казала?

— Я казала, що Левченко — це той, хто веде справу по Клименку?

— Ні, — сказала я. — Інший Левченко. Різні люди.

Я повернулась до розмови. Але частина уваги залишалась там — у тому куті залу, де стояли двоє.

---

О сьомій Максим підійшов до мене.

Він взяв мене легко під руку — природно, як брав завжди на заходах, той жест, що давно став механічним і при цьому кожного разу відчувався як щось трохи більше, ніж механічне.

— Є людина, якій хочу тебе представити, — сказав він тихо.

Я вже знала, про кого він говорить. Але не показала цього.

— Добре, — сказала я.

Ми підійшли. Вона стояла з бокалом шампанського й розмовляла з кимось із партнерів — але обернулась, коли ми підійшли, ніби відчула.

— Катерино, — сказав Максим, — це Марта Савченко, старший юрист. Марто — Катерина Волощук, юридичний консультант, Варшава.

Вона подивилась на мене — уважно, але не вороже. Тим поглядом, яким дивляться розумні люди, коли хочуть зрозуміти, хто перед ними.

— Марта, — сказала вона. Простягла руку. — Максим розповідав.