39. Лара. Сніданок на двох

Це було таке відчуття дежавю, коли ми разом дивилися фільм, під однією ковдрою, я відчувала тепло тіла Жені, його рука ледь обіймала мене, і я подумала, що це і є щастя — не гроші, слава, маєтки чи подорожі, а саме таке сидіння удвох перед телевізором. і навіть говорити нічого не потрібно. 

Я незчулась, як мої очі заплющились… все ж було доволі пізно,  а я рано встала і багато ходила весь день. А  потім крізь сон відчула, ніби мене хтось несе на руках, як у дитинстві тато відносив мене, маленьку, в моє ліжко, коли я засинала, бавлячись іграшками. Було таке саме відчуття тепла, захищеності, надійності… І я, здається, заснула знову, а коли розплющила очі — вже був ранок і кімнату наповнювало сонячне світло. 

Я відчула, що мене хтось обіймає, повернула голову і побачила поряд з собою Женю. Його очі розплющилися майже одночасно з моїми. 

 — Доброго ранку, — пробурмотіла я, відчуваючи, як серце забилося швидше, а в горлі пересохло від того, що ми так близько…

— Доброго ранку, — сказав він неголосно, трохи міцніше пригортаючи мене до себе, так що я відчула дещо, від чого, здається, навіть почервоніла. — Вже правда ранок? Ти мені не снишся? 

 — Так, — сказала я. — А ти ж ніби мав спати у вітальні…

— Ти заснула на дивані, але там було б незручно, я поніс тебе сюди і… Ну… Не захотів я йти в вітальню, — сказав він врешті-решт. 

 — Ну, нічого страшного, — відповіла я, відчуваючи, що мені стає жарко. Я гарячково думала, чи було щось між нами вчора… наче ні, бо інакше я б прокинулась, я чутливо сплю… — Снідати будеш?

І тут же в моїй голові на цих словах пролунав тривожний дзвіночок. Я згадала, що вчора запросила на сніданок Іллю. Такої халепи ще в моєму житті не траплялося! 

— Буду, — кивнув Женя. — Дякую, — і усміхнувся мені. 

Я поглянула на годинник, була ще лише восьма ранку. Ілля мав прийти о дев’ятій. Якщо швиденько поснідаємо, то вони з Женею цілком можуть розминутися. Тим паче, Жені потрібно їхати на роботу… Хоча його машина у дворі, яка стояла цілу ніч біля мого під’їзду. Іллі не треба бути детективом, щоб скласти два плюс два… Але вже що буде, те й буде…

 — Тоді я піду зроблю яєчню, як ти любиш. І каву. 

— Добре, а я піду до вбиральні.

Я увімкнула радіоприймач і під легкі мелодії приготувала сніданок. Коли вже розставляла на столі тарілки, до кухні увійшов Женя. Він був роздягнений, лише в одному рушнику, обмотаному навколо стегон, волосся було ще вологе після душу. Поглянувши на нього, я мимоволі облизнула губи. Згадала, як ми любили вранці приймати душ разом… Стоп, треба зупинити ці думки…

 — Сідай снідати, — сказала я. — Дати тобі халат?

— Дякую, — він усміхнувся і сів за стіл. — Та ну, без халату краще, висохну швидше, думаю. Покупався і одразу як нормальна людина, ну, якщо не рахувати цю губу.  Хоча без твоєї допомоги все було б гірше. Та і виспався, хоч і мало спав. Дякую тобі, Ларо…

 — Губа вже майже нормальна, — заспокоїла його я.  — Думаю, на роботі ніхто не зверне увагу, подумають. що ти, наприклад, порізався, коли голився. 

— Та звернуть, сто відсотків, воно видно, що я таки бився, думаю, — він похитав головою. — Бо і синець невеликий є. Ну і хай бачать. Мені все одно, що вони про мене думатимуть.

 — Шрами прикрашають чоловіків, — я усміхнулась.  — Тобі на котру сьогодні до офісу?

Не те що я хотіла його позбутися, мені навпаки, хотілося довше побути разом. Але до приходус Іллі залишалося вже не так багато часу, я не хотіла, щоб вони з Женею зіткнулися в дверях, так і до нової бійки буде недалеко…

— Я ж бос, — він знизав плечима. — Тож можу не поспішати. Знаєш, мені так добре зараз, тут, з тобою… А у тебе що, якісь плани?

 — Ні, немає планів, — сказала я.  Подумала, що зараз візьму телефон, піду у ванну і тихо подзвоню Іллі, скажу, що в мене якась термінова робота, і запропоную зустрітися пізніше…

Але цієї миті в двері подзвонили…