38. Женя. Як колись...

— Іллею? Ну, мені з ним теж подобається розмовляти, — вона, схоже, як завжди, напружилась, коли я починав говорити про Іллю.

— Ясно, — я відвів погляд і усмішка моя зникла. 

— Не ревнуй, — попросила вона мене. — Це зовсім інше, не те, що було у нас із тобою…

— А що тоді, якщо не те? — я знов поглянув на неї. 

— Не знаю, як це передати словами… Просто ти це ти, а він — це він. І кожний з вас для мене важливий, але по-різному. Я не хочу, щоб ти засмучувався через це…

— Добре, пробач, що псую тобі настрій своїми ревнощами, — я зітхнув.

 — Нічого ти не псуєш… Якщо хочеш, можеш залишитися у мене, — раптом сказала вона. — Я тобі постелю у вітальні на дивані, там досить зручно.  Бо зараз вже пізно, тобі треба відпочити перед роботою…

— Добре, — я кивнув. — Дякую, Ларо… Ти дуже хороша. Завжди такою була, такою і лишилась. Найкращою. 

Я побачив, що від цих слів її очі засяяли, як дві зірочки. 

— Ми були щасливі разом, — сказала Лара тихо. — Мені теж не вистачає тебе.

— Ти не була щаслива, — я похитав головою. — Була б щаслива, не пішла б. Але я радий чути, що тобі не вистачає мене. 

 — Якби не твої упередження щодо дітей, я б не пішла, — вона відвела погляд. — Втім, уже немає сенсу про це говорити.

— Так, — я кивнув і встав зі стільця. — Вже немає сенсу. 

Чомусь стало дуже сумно. Може, якби я тоді все їй розповів, все було б інакше. А що як її б це теж не зупинило? Я б дуже переживав. Хоча, чим це відрізняється від того, що відбувається зараз? Хіба що те, що вона просто завагітніла від іншого… Бо я не захотів їй цього давати. 

Лара  теж встала і вийшла з кухні. Вона пішла до вітальні, взяла постільну білизну і стала застеляти диван. Потім гукнула мені:

— Все готово! Можеш лягати, чи ти ще не хочеш спати? 

— Вже пізно, тобі, певно, треба спати. Хоча я б ще може і кіно якесь подивився з тобою. Чи щось таке… — сказав я замислено. 

 — Давай, — сказала вона і, взявши пульт, увімкнула телевізор, що стояв тут же, у вітальні. — Що будемо дивитися?

— Памʼятаєш, коли ми тільки починали зустрічатись, то часто передивлялись серіал про Шерлока Холмса, — згадав я. — Здається, тобі він подобався. 

 — Ага, я давненько його не дивилась, можна знову глянути, — Лара кивнула і сіла на диван поруч зі мною, а потім стала шукати серіал. 

Коли я бачив її за такими домашніми, звичними діями, все ніби повернулось назад. І я знову був щасливий, бо вона була поруч.

Коли почався фільм, я помітив, що Лара обійняла коліна, вона так робила, коли їй було прохолодно чи самотньо. Я підсів ближче і накинув на нас ковдру, а потім простягнув руку в запрошувальному жесті:

— Знаєш, тут у мене на плечі є спеціальна ямочка для твоєї голови, — я усміхнувся. Все ж, алкоголь зняв з язика більшість барʼєрів і я просто казав те, що хотів сказати. 

 — Ага, я пам’ятаю, — Лара усміхнулась у відповідь і поклала голову мені на плече. Від неї легенько пахло випічкою і її улюбленими парфумами. 

Мені хотілось залишитись тут назавжди. Бути з нею поруч, і щоб вона була поруч. Щоб вона ніколи не була ні з ким, окрім мене. 

Але я мовчав. Просто насолоджувався її близькістю, розуміючи, як багато речей я мав за даність, коли вони насправді були найбільшим моїм скарбом. А я їх не цінував…