37. Лара. "Мені цього не вистачає..."

Сама не знаю, чому я це написала. Мабуть його слова про дівчину в барі викликали ревнощі, хоча я й боялася собі в цьому зізнатися. Неправильно було запрошувати його до себе, ще й уночі, але все, що було сьогодні вдень, не могло мене залишити байдужою, особливо той подарунок від Жені і його зізнання… Ланцюжок зараз висів у мене на шиї, і час від часу я торкалася його, відчуваючи, як серце починає битися частіше… Що це, я закохалася у свого колишнього? Та, чесно кажучи, я й не переставала його кохати, навіть після нашого розриву. 

Тому й написала ті слова і тепер з хвилюванням чекала його відповіді. 

"Добре, зараз буду", — відповів він коротко і зник з мережі.

Я заметушилася по квартирі, наводячи лад, ховаючи в шафу речі, які лежали на кріслі. Тоді пішла на кухню і поставила чайник. Думка про те, що Женя зараз буде тут, викликала таке хвилювання, як  у школі перед першим побаченням…

"Яка в тебе квартира? Номер", — прийшло повідомлення вже за двадцять хвилин від попереднього повідомлення.

 “Дванадцята, третій поверх”, — відповіла я. 

І ще буквально за дві хвилини я почула дзвінок в двері. 

Швидко пішла в передпокій і відчинила двері, побачила Женю й посторонилася, пропускаючи його досередини. 

 — Ходімо на кухню, я оброблю рану, тобі дуже боляче? — запитала, дивлячись на його розпухлу губу. 

— Та не сильно, — він махнув рукою. — Випив достатньо знеболювального. Ну, перед бійкою, не після. Але ніби подіяло… Певно, виглядає кепсько і зовсім непривабливо.

 — Скоро заживе, — усміхнулась я. Дістала з шафки аптечку і обережно промила його губу антисептиком, а потім змастила заживляючою маззю. — Пластир не буду клеїти, крові вже немає, а набряк має до ранку зійти, — якраз закипиів чайник і я вимкнула його, а потім поглянула на Женю. — Хочеш чаю? Чи взагалі повечеряти…. Якщо ти голодний, я підігрію тушковану картоплю, в мене є в холодильнику…

— Давай, — він кивнув. — Може протверезішаю більше, — він якось так поглянув на мене, ніби роздягаючи поглядом. Я подумала так, бо коли він дивився, то мимоволі облизнув губи, я знала цей його жест ще з періоду, коли ми були разом, він часто робив так перед тим, як у нас був… Блін, не варто думати про це. 

 — Тоді сідай за стіл, я швидко розігрію, — я дістала з холодильника каструльку з картоплею і поставила гріти.  — Ти так само не готуєш удома нічого? Мені здається, ти схуд…

— Ну, а що там готувати… Якщо можна щось замовити, або перекусити в ресторані… Лінь, — він знизав плечима і сів за стіл. — Та і не вийде в мене так, як робила це ти. Я балуваний вже. 

 Мені стало його шкода, він виглядав таким сумним. Я поставила перед Женею тарілку з картоплею, відрізала шматочок хліба.

 — Смачного! — усміхнулася йому. 

Женя почав їсти, я дивилася на нього і думала про те, що мені завжди подобалося спостерігати, як він їсть. Я десь читала, що це є ознакою кохання — коли людина не дратує, коли всі її звички викликають лише позитивні емоції. 

Потім я зробила чай, налила і собі, поставила на стіл вазочку з печивом, яке пекла сама. 

— Мені цього не вистачає, — сказав він, зітхнувши. — Всього не вистачає. Знаєш, от зараз почуваюсь, ніби вдома. А вдома так не почуваюсь. 

— Мені теж зараз так затишно, — сказала я.  — Все-таки, коли є з ким поговорити, то й на душі стає легше…

— Невже з пʼяним мною краще говорити ніж з тверезим тим… як його? — він усміхнувся…