35. Лара. "Сподіваюся, що ти мене обманула"

Мені так хотілося відповісти йому:

 — Невже ти не розумієш, що я кохаю і завжди кохатиму тебе?

Але, звісно, я не змогла цього сказати. Я не маю давати Жені надію,  нам потрібно припинити ці зустрічі, поки не сталося чогось, що змусить мене жалкувати про те, що я погодилася на цю авантюру… Треба було відмовитись і повернути йому його подарунок… Але я не наважувалась це зробити. Коли я дивилася в його очі, все моє тіло і моя душа тягнулися до нього, і тільки здоровий глузд, як пожежна сигналізація, сповіщав про небезпеку. 

 — Навіщо ти про це питаєш? — тихо сказала я.— Щоб тобі знову було боляче?

— Певно, в глибині душі я все ще сподіваюсь, що ти мене обманула ті попередні рази, — зізнався Женя, зітхнувши. 

— Навіщо мені було тебе обманювати? — я зітхнула. 

— Не знаю, — він теж зітхнув. — Ти маєш рацію, в цьому просто немає сенсу. Тобі не було сенсу мене обманювати. 

— Ти ж знаєш, ти був і залишаєшся для мене важливою людиною, — продовжила я. — Незважаючи на всі ці обставини…

— Я все ще кохаю тебе, — сказав він. — Це не зникає нікуди. І певно, не зникне. Все, йди. Твій Ілля коханий тебе чекає. 

Ці його слова якось дряпнули мене, мені хотілося сказати, що Ілля ніякий мені не коханий, що це всього лише гра… Але, якби не було моєї вагітності, я б могла наплювати на ці умовності, пробачити Жені і самій попросити вибачення і сказати, що я готова завжди бути разом з ним… Але дитина… Вона все міняла. Я несла відповідальність за це маленьке життя і хотіла, щоб моя дитина росла щасливою. 

Тому я тільки кивнула, відводячи погляд і сказала:

 — Добраніч, Женю. 

А потім вийшла з машини і рушила до Іллі, який стояв біля під’їзду. Підійшовши, сказала:

— Привіт, кого виглядаєш?

— От випадково побачив тебе в його машині, — він кивнув в сторону машини Жені. — Ти не казала, що ви спілкуєтесь і тим паче, кудись разом їздите. 

— Женя попросив скласти йому компанію на одній зустрічі, — відчувалося так, ніби я виправдовуюсь, і це мені не подобалось.

— Ми ж зустрічаємось, правда? Ти ж погодилась, хіба ні? — Ілля взяв мене за руку і зазирнув мені в очі.

 — Так, — я кивнула. — Але це ж не значить, що я маю звітувати тобі про кожен свій крок, правда?

— Так, не значить, — Ілля кивнув і раптом обійняв мене за плечі, пригорнувши мене до себе. — Але я ревную… Трохи. А може, і не трохи. 

 — Вибач, — я усміхнулась. — Мені шкода, що ти через мене засмутився.

В цю мить я мимоволі поглянула в бік машини Жені. Я думала, що він вже поїхав, але ні, його машина все ще стояла на місці і раптом наші погляди зустрілись. Мені здалось, що Женя в цю мить виглядав дуже нещасним.

Я відчула укол сумління, адже через ситуацію, що склалася, нещасні були всі ми троє. Я — через те, що кохала Женю, а Іллю, виходить, обманювала. Женя — через те, що ревнував до Іллі і жалкував за нашими стосунками. Ілля — через те, що я продовжувала бачитись з Женею. Я зовсім заплуталася, і не знала, як усе це вирішити. 

 — Ходімо, — я кивнула Іллі  на під’їзд. — Щось я втомилася… 

***

Коли ми дійшли до моєї квартири, Ілля, мабуть, чекав, що я запрошу його на чай, як це було не раз, але я відчувала, що мені не хочеться розмовляти з ним. Хотілоося залишитись самій і згадувати про цей чудовий день. А може, ще хотілося написати Жені і пояснити, що між нами з Іллею насправді нічого немає. Я не хотіла, щоб йому було погано через мене. 

 — Піду, мабуть, спати, бо щось голова болить, — сказала я. 

— Може, я можу тобі якось допомогти? — Ілля поглянув на мене з надією. — Ну, принести щось…

 — Дякую, я вип’ю парацетамол, сподіваюся, мені стане легше. А завтра можеш прийти до мене на сніданок. Я приготую щось смачненьке. Хочеш?

— Так, дуже хочу, — він одразу почав усміхатись. — О котрій приходити? 

 — Тобі завтра не треба рано на роботу? В тебе ж ніби вільний графік?

Він кивнув. 

 — Тоді приходь о дев’ятій, буде зручно? — усміхнулась я. 

— Так, супер, до зустрічі…