34. Женя. Подарунок для коханої

Коли ми підʼїхали до її будинку, я знову згадав про коробочку. З одного боку, це було по-дурному, а з іншого… Чого такого в тому, що я хотів їй щось подарувати? Це ж не обручка…  Ну, точніше, це не зовсім обручка.

Я зітхнув, подумавши, що треба було раніше думати про обручку і може тоді Лара б не була зараз вагітна від якогось придурка… 

Але ж вона мала рацію, я не був готовий до дітей. Я і зараз не готовий до подібного. Мені навіть зараз дуже страшно, що буде на тих пологах. 

Добре, була не була. Я просто подарую їй подарунок. Вона може від нього відмовитись.

— Ларо, я хочу подарувати тобі дещо, — сказав я трохи схвильовано. — Але не знаю, чи ти приймеш цей подарунок. Давно так не хвилювався, — зізнався я чесно. 

— Це так несподівано, — сказала вона трохи схвильовано. — Але ти зовсім не зобов’язаний, ми ж лише граємо роль закоханих…

— Граємо, чи ні, але мої почуття від того не змінюються, — я дістав з кишені червону коробочку.

А потім, не давши собі подумати, відкрив її перед Ларою.

Це був хитрий подарунок. В коробочці лежала підвіска на ланцюжку. Але сам кулон був незвичайний. Наразі він виглядав як сфера з сонцем всередині але по факту самою сферою була обручка. Я коли побачив цю прикрасу, подумав, що вона ідеальна. Вона виглядала як підвіска, але містила в собі обручку.  Треба було тільки правильно її розібрати.

 — Яка краса! — сказала Лара. — Але мені незручно, це дорога річ…

Вона завжди була такою скромною. Я надто мало балував її і радував. Треба було робити це частіше. 

Але… Може, вона не тому не хоче прийняти подарунок? Здогадка, яка прийшла до мене, боляче вколола в серце. 

— Якщо тобі буде неприємно її носити, я зрозумію, і ти можеш її не прийняти… Але якщо справа в незручності через ціну, то я прошу тебе, прийми її, — я зазирнув їй в очі. Серце билось дуже часто. 

Лара зітхнула.

— Мені не буде неприємно… Ти зараз, після нашого розриву, розкрився для мене як зовсім інша людина… 

— Це добре чи погано? — я не дуже зрозумів, що вона мала на увазі, коли сказала, що я став якоюсь іншою людиною, чи щось таке.

— Думаю, добре, — вона дивилася на мене з якимось жалем в очах. — Я дуже хочу, щоб ти був щасливим, Женю. Ти на це заслуговуєш…

Що вона несла…Як я мав бути щасливим, коли вона була не зі мною? Як вона це уявляла? Хоча, не буду обманювати, я теж хотів, щоб їй було добре. 

— Я теж хочу, щоб ти була щаслива, — відповів я їй, а потім торкнувся кінчиками пальців її долоні. Бляха, я так хотів зараз плюнути на все і просто поцілувати її.

Сказати, що мені вона потрібна. Що я хочу бути з нею, що я хочу завжди бути поруч. Але страх того, що вона зараз нагадає про те, що я їй не потрібен як чоловік, пересилив. Знову. І я мовчав, просто дивився на неї. Бо це те, що я мав право зараз робити, те, що вона точно дозволила і не відштовхувала за це.

Лара теж мовчала і дивилася на мене, не забираючи своєї руки. Але раптом вона повернула голову і подивилася кудись вбік.

— Там Ілля, — сказала вона тихо. 

— І що? Ти дійсно кохаєш його? — я питав її про це втретє. Так, здається, втретє. Вперше було очно, потім в повідомленні. І двічі вона сказала, що кохає. Якщо і зараз скаже, що кохає, то, певно, вона все вже для себе вирішила…