26. Женя. Використати шанс по-максимуму

Я не планував це говорити. Я обіцяв собі стримуватись. І що врешті-решт з цього вийшло? 

— Пробач, — додав я. — Це твоє рішення і твій вибір. Ти мала на нього право. 

— Так, дякую, що ти розумієш це, — відповіла Лара, відводячи погляд. 

Я розумів, що раз вона зробила це, то скоріш за все в цьому була моя провина. Щось я не додивився, не помітив. Не зрозумів, що між нами щось було не так.

Далі ми ще трохи обговорили наш план з ботанічним садом. Близькість, яка зʼявилась на початку зустрічі, зникла, ніби її і не було. 

Все було трохи напружено, не так, як мені б хотілось. 

Після зустрічі я підвіз Лару до будинку, а коли зупинив машину, сказав:

— Не ображайся на мої слова. Я просто дуже ревную. Поки що складно з цим змиритися.

— Мабуть, я б на твоєму місці теж ревнувала, — відповіла вона. — Це нормально. Добре, що ми нарешті про все поговорили…

— Так, добре, — я зітхнув. Було багато чого, що я ще хотів сказати. Але я не став. — Тоді я заберу тебе завтра? Сьогодні поговорю з Яном  і обговорю час і місце зустрічі. 

 — Так, добре, напишеш мені, на котру годину тебе чекати. 

— Добре, — я кивнув. — І щодо допомоги і всього такого… Я казав це не з ввічливості. Тобто, якщо тобі буде треба будь-яка допомога, ти завжди можеш на мене розраховувати, в будь-який час доби. 

— Дякую, якщо буде щось потрібно, я обов’язково звернусь до тебе, — кивнула Лара і усміхнулась мені. 

— Ти дуже красива, коли усміхаєшся. Завжди любив твою усмішку, — я теж усміхнувся.

— Ти прямо нагадуєш мені себе, коли ми тільки починали зустрічатися, — відповіла вона. — Тоді ти постійно говорив мені компліменти…

— Я відчував це все завжди. Воно не проходило. Але, певно, побут зʼїв всю цю романтику, — припустив я. — Над стосунками треба працювати не тільки до моменту, як зʼїжджаєшся. Це важливий урок для мене.

 — Мабуть, я теж допустилася тієї ж помилки, — замислено сказала Лара. — Я надто звикла до того, що ми разом і вже перестала чимось радувати тебе. Я думала, що й так все добре, навіщо придумувати щось нове… Тому в якийсь момент наші стосунки і зайшли в глухий кут…

— Ну, не знаю, мені було добре. Я не відчував ніякого "глухого кута", — я похитав головою. 

— Я відчула це, коли заговорила про дитину, — вона опустила голову. — Але мені треба було раніше з’ясувати твоє ставлення до цього питання. Тобто, тут є моя провина, в тому що я не звернула увагу на твої слова ще на початку нашого знайомства, про твоє небажання мати дітей…

— Для жінок це настільки важливо… Я не думав про це. Тож провина спільна. В проблемах в стосунках завжди винні двоє. 

— Що ж, це наука для нас обох, думаю, в майбутньому ми вже не будемо припускатися таких помилок… Дякую тобі,  Женю, тепер мені набагато легше, я немов відпустила якийсь тягар, що пригнічував мене…

— Так. І я радий, що тобі легше, — я кивнув і піддався якомусь пориву, взяв її за руку і швидко поцілував в щоку. Подумав, що таке не надто відштовхне її і не злякає. — Бувай, Ларо. 

 — До завтра, Женю, — тихо сказала Лара, дивлячись мені в очі.

Так хотілося сказати їй, що я не хочу її відпускати. Що я не хочу, щоб вона йшла до нього… Але я не мав на це права. 

— До завтра…

Я зітхнув, а Лара вийшла з машини. Вона підійшла до свого під’їзду, а потім обернулась і помахала мені, і тільки після цього сховалася за дверима... 

***

Коли я наступного дня їхав за Ларою, подумав, що хотів би щось їй подарувати. Наприклад квіти, абощо. Та певно якщо я зроблю це "заплановано" і зараз, коли ми наодинці, її це може відлякати.

Тому я вирішив подарувати їй щось типу "спонтанно" вже в ботсаду. Я нагуглив, що там продаються різні цікаві штучки. Дорожчий подарунок по типу ювелірки Лара зараз все одно точно не прийме від мене. Тож треба починати з малого… Мене все ще лякала та її вагітність і напружував мужик, з яким вона її зробила. Але раз Лара ходила зі мною на ці зустрічі, значить, у мене був шанс, тож я остаточно вирішив скористатися ним по-максимуму…