23. Лара. "Не зможу ненавидіти тебе"

Я трохи покривила душею, бо не книга була винна в тому, що я заснула пізно, насправді я передивлялася наші з Женею фото, на яких ми були такі щасливі, а наше майбутнє здавалося таким безхмарним…

Але я не стала говорити про це, подумала, що він міг сприйняти мої слова як маніпуляцію чи тиск на нього.  Не хотілося, щоб він жалів мене.

 — А ти теж виглядаєш трохи втомленим, — “перевела стрілки “я.  — Може, грав у ті свої ігри на комп’ютері?

— Ні, просто не міг заснути, — Женя почухав потилицю. — Ну, останнім часом це нормально для мене. Сплю гірше сам. 

 — Може, варто звернутися до лікаря, він випише рецепт на снодійне? — запитала я, намагаючись не видавати свого хвилювання.

— Та просто треба сильніше вимотувати тіло, — Женя знизав плечима. — Коли ввечері ходжу в зал, то сплю краще. А якщо пʼю алкоголь, то навпаки втомлений потім весь день. 

 — Зловживати алкоголем точно не варто, — сказала я. — Хоча в компанії, як сьогодні, трохи випити можна. А на самоті не потрібно…

— Ну, алкоголь дозволяє краще заснути, — не погодився женя. — Хай і якість сну так собі. Але я не став алкоголіком, чи щось таке, не переживай. Добре, ходімо до машини. Будемо виїжджати. 

 — Так, поїхали…

Ми сіли в автівку і весь час, поки їхали до ресторану, в салоні панувала тиша. Ніхто з нас не був, здавалося, готовий, знову розпочати розмову. 

А вже коли ми сіли за столик, я все ж згадала, для чого ми сюди приїхали. 

 — То які визначні місця ми покажемо твоєму другу і його дівчині?

— Ну, саме про це я і хотів поговорити… Але спочатку давай зробимо замовлення, — він підкликав офіціанта і ми зробили замовлення, Женя здивував мене, коли тут виявилось була присутня в меню моя улюблена страва, курячий рулет з грибами. 

 — Ти пам’ятаєш. що я люблю, — усміхнулась я. 

— Так, памʼятаю, — він теж усміхнувся і поглянув на мене з якимось сумом. — Думаю, завжди памʼятатиму. 

 — Мені дуже приємно це чути, — сказала я з якимось хвилюванням. Подумала, що сама добре пам’ятаю його улюблені страви, і  часом в магазині, замислившись, кладу в кошик саме ті продукти, які любить Женя. Наче моє тіло ще досі не прийняло той факт, що ми більше не разом.  — Ти знаєш, я дуже рада, що ми помирилися… Ну тобто, знову спілкуємося нормально, після всього, що сталося…

— Я думав, що не зможу спілкуватися з тобою, — зізнався він. — Але виявилось, не спілкуватись ще болючіше, ніж спілкуватись. Або я просто таємний мазохіст, хтозна, — він усміхнувся.

 — Що ж у цьому я з тобою солідарна, — сказала я, відпиваючи ковток води. — Не спілкуватися зовсім — сумно… Мені б хотілося зберегти гарні стосунки, адже ти — важлива частина мого життя. І те, що ми не разом не має значити, що ми вороги…

— Так, — він кивнув. — Я вже зрозумів, що не зможу ненавидіти тебе, чи щось таке.

— Тоді, коли ти сказав, що не хочеш мати дітей… мій світ ніби перевернувся з ніг на голову, — зізналась я.  — Мені було сумно, що між нами стала така непримиренна перешкода…

Женя підтис губи і відвів погляд, його долоні стислися в кулаки, я все це побачила. 

— Ну, що сталося, те сталося. Минуле не змінити. Але у тебе все одно вже є те, чого ти так хотіла. 

— Так, — кивнула я, мимовільним жестом кладучи долоні на живіт. — У мене є те, що дуже важливе для мене…

“Це наша дитина! — хотілося вигукнути мені. — Невже ти досі не здогадався? В її жилах тектиме і твоя кров також, Женю! Але в неї не буде рідного тата, бо ти вперто стояв тоді на своєму і не хотів змінити власну думку…”

— Головне тримай все це під контролем. З лікарями і все таке. Якщо раптом буде потрібна допомога і твій… ну загалом, я допоможу, якщо що, — він зітхнув.

 — Дякую, — тихо сказала я. На очі чомусь навернулися сльози і я лише зусиллям волі змусила себе не розплакатись…