19. Женя. "До зустрічі"

Я не розумів захвату Яна від можливості бути присутнім на пологах. Коли навіть тільки думав про подібне, знову згадував про те, як батько дивився на мене з сумом весь час.

Він ніколи не казав цього прямо, але я думаю, він все ж затаїв на мене образу за те, що я вбив маму. Я не міг його за це звинувачувати, бо я сам себе за це ненавидів. 

Не знаю, як мені вдалось підтримувати ту розмову, але ніби ми з Ларою якось з цим порались. 

Мені дуже хотілось взяти її за руку і ніколи більше не відпускати. 

Я навіть торкнувся кінчиками пальців її пальців, коли Ян почав говорити з Ларою. Не знаю, чи помітила вона, наскільки мені зараз було кепсько, але мені було життєво необхідно торкнутись її в цю мить.

Вона раптом легенько стиснула мою долоню, чи то механічно, чи, як мені хотілося б думати, щоб підтримати мене в цю хвилину. 

Я переплів наші пальці і також трохи стис її долоню в своїй. Серце забилось повільніше, почало заспокоюватись просто від її близькості. 

Лара повернулася до мене і усміхнулася з ніжністю. Невідомо, чи вона грала роль, чи дійсно щось відчувала до мене?

А потім у неї раптом задзвонив телефон. Вона одразу прибрала свою долоню і мені одразу стало якось некомфортно, порожньо. Я зазирнув до екрану, не те щоб спеціально, але все ж… І авжеж побачив там імʼя того придурка…

Вона на мить завагалася, а потім відхилила виклик і поклала телефон назад у сумочку.

Далі вечеря йшла спокійно, але я майже не приймав участі в обговоренні, тільки коли ми вже прощались, Ян сказав: 

— Ну тоді до зустрічі післязавтра на Контрактовій площі, вже з нетерпінням чекаю на піший маршрут центром міста!

Здається, я все прослухав… Тому тільки кивнув. Ми попрощались і пішли до машини. Коли відʼїхали від ресторану, на червоному світлофорі я поглянув на Лару, а вона глянула на мене. 

 — Твої друзі приємні люди, — сказала після короткої паузи.  — Шкода, що ми обманюємо їх…

— Ну, це не зовсім обман. Ми ж були справжньою парою раніше… Я часто розповідав про тебе. 

 — Сподіваюся, щось хороше? — вона усміхнулась. 

— Так, хороше, — я кивнув знову. — Ти робила мене щасливим. Тоді я навіть не розумів, наскільки був щасливим. Зараз мені сумно від цього усвідомлення.

— Мені теж трохи сумно, — кивнула Лара. — Але життя триває, я рада, що ти не тримаєш образу на мене. 

Я не став нічого казати. Чи тримав я образу на Лару? Певно, тримав. Вона кинула мене, завагітніла, зійшлась з іншим… Так, без сумнівів, я тримав на неї образу. І разом з тим я не міг ображати її, бо я її все одно кохав. 

В голові крутились її слова про те, що вона кохає того придурка. Але вона тоді це вигукнула в запалі, що вона відповіла б зараз?

Та запитати у мене не вистачило хоробрості. Може, тому що я хотів побути поруч трохи довше. Я розумів, що якщо перейду якісь межі, Лада може просто від усього відмовитись. 

Коли ми підʼїхали до її будинку, серце боляче стислося в грудях і я відвів погляд в протилежний від неї бік. 

Чомусь сьогодні, в цю мить, мені було ще більш боляче, ніж тоді, коли вона сказала мені, що кохає його. 

Лара поглянула на мене з якимось сумом і сказала:

 — До зустрічі післязавтра! 

— Так, до зустрічі, — я кивнув. 

"Кохаю тебе", — ці слова сказати вголос в цю мить я не наважився…