17. Женя. "Не відповідай"

Авжеж, я не збирався залишати спроб повернути Лару. Хоча, ця вагітність… Навіть не дивлячись на вагітність від іншого, Лара погодилась, значить, вона все ще кохає мене. Якби кохала того донора сперми, нізащо не погодилась би. 

Це вселяло в мене надію, що мій план так чи інакше може спрацювати. 

Але чи не злечу я з котушок, коли пологи наближатимуться… Хтозна. 

Я так кохав Ладу, що якби мене поставили перед вибором, чи будемо ми разом, але вона буде ризикувати з цими вагітностями, чи будемо ми окремо, і вона буде жива, я б вибрав друге. Я і вибрав, от тільки вона взяла і завагітніла від того мужика…

Треба спати і не думати зараз про те, що буде через півроку… Спочатку треба зустрітися, треба завоювати її знову…

***

Зранку в першу чергу, ще навіть до душу, я написав Ларі:

«Привіт. Як почуваєшся? Тебе відстежують всі потрібні лікарі? Щоб не сталось нічого непередбачуваного…»

Ларі про смерть матері через пологи і про аборти мачухи я не розповідав. Але цей страх в мені був надто великим, тож щойно я мав можливість запитати це все, я зробив це.

Вона не одразу прочитала це повідомлення, але згодом відповіла:

“Привіт, зі мною все добре, стою на обліку в жіночій консультації, аналізи в нормі. Тож не хвилюйся, мені не стане погано під час нашої зустрічі.”

Авжеж, Лада сприйняла мої слова не зовсім правильно, але я і не розповідав їй нічого, тож це, певно, нормально.

Але все одно було трохи образливо, що вона думає, що я все роблю заради корисливих цілей.

«Підемо в твій улюблений ресторан, вагітність же не змінила твої смаки, ти все ще любиш боули з лососем в "Тайзон"?" 

“Так, люблю, — відповіла вона. — Вагітність абсолютно мене не змінила.”

Я зітхнув. Можливо, якби я не ставився так негативно до дітей, Лада б не залишила мене… 

"Добре, тоді я заїду за тобою десь опів на шосту? Ти будеш там? За тією адресою?" 

У мене не повернувся язик назвати той будинок її домом. І знову стало якось дуже боляче. 

“Так,  опів на шосту я вийду, дякую”, — коротко відповіла Лара. 

***

Я хвилювався. Коли підʼїхав до її будинку і вийшов з машини, серце билось дуже швидко, ніби я до того біг марафон. 

Лара  вийшла з під’їзду у красивій блакитній сукні , на яку був накинутий чорний піджак, вона водночас виглядала і по-діловому, і романтично. Підійшла до мене і привіталася:

 — Привіт, ти, як завжди, пунктуальний. 

— Привіт, — я не міг відірвати від неї погляду. Подався вперед і легенько обійняв її. — Ти, як завжди, прекрасна, — прошепотів їй на вухо.  

Вона, здається, почервоніла, але не відсахнулася від мене. 

 — Дякую, — сказала тихо. — Ну що, поїхали? Не будемо змушувати твого партнера чекати…

Ми сіли в машину і я відчув ностальгію. Скільки разів ми отак їхали разом в ресторанчики. Які ми тоді були щасливі… Але Лара вирішила покинути мене… Мені було від цього дуже сумно. 

— Знаєш, я дуже сумував навіть за отакими поїздками в машині, — зізнався я, коли ми зупинились на світлофорі. — За всім, що було у нас. Навіть за такими дрібницями. 

— Я думала, що ти вже все забув, — відповіла Лара, і її голос ледь затремтів. 

— Я нічого не забував… Ніколи, — я зазирнув їй в очі. Хотілось заитати, чому вона пішла, але я не наважився. Не хотів почути про зраду. І про ту вагітність, не хотів підтвердження моїх здогадок. 

 — Я теж пам’ятаю те хороше, що було у нас, — сказала Лара. — Але життя триває… Якщо ти зустрінеш якусь дівчину і будеш з нею щасливий, я буду рада за тебе…

— Я не дуже щасливий, — я підтис губи. — Через того твого, як його… 

— Через Іллю? — спокійно запитала вона. — Я думала, що ми вже закрили цю тему. Він — частина мого життя, і ти маєш змиритися з цим. 

— І давно ви знайомі? Задовго до нашого розриву? Хоча ні, не відповідай, я не хочу цього знати, — я похитав головою і ми якраз доїхали до ресторану...