11. Лара. Психологічна підтримка від подруги

Мені здалося, Женя якось надто уважно дивиться на мій живіт. Невже вагітність вже настільки помітна? Звичайно, коли я стояла перед дзеркалом роздягнена, то бачила, що животик трохи округлився. Але під одягом навряд чи він щось міг роздивитися… 

— Тоді йди зустрічай партнера, — сказала я.  — Бувай, Женю! 

Він підтис губи і відвів погляд. 

— Бувай, Ларо, — здається, в його голосі я почула біль. 

Мені так захотілося підійти до нього, обійняти і розповісти всю правду. Все одно термін, коли можна було зробити аборт, вже минув, він ні до чого не зможе мене змусити. І все одно щось не дало мені це зробити. Я боялася, що він відштовхне мене, скаже, що ця дитина йому не потрібна. Не хотілося почуватися покинутою, краще хай він думає, що я завагітніла вже після того, як пішла від нього. 

Я ще якусь мить дивилася йому в очі, потім повернулася і швидко пішла геть. Сльози наверталися на очі, все тіло здалося якимось важким, незграбним…. А я ж сподівалася, що зможу забути Женю і почати все заново з Іллею… Та варто мені було перекинутися з  Женею парою слів, як я відчула той самий біль, як у день, коли він сказав, що не хоче мати дітей. 

Я ледве дісталася додрму, а коли відчинила двері квартири, то впала на ліжко і розплакалась.

“Чому, чому я не змогла переконати його, ми могли б піти до психолога, у всьому розібратися… Навіщо я втекла, ніби була в чомусь винною? Чому я завжди замикаюся у собі і звинувачую себе у тому, що відбувається навколо?

Питань у моїй голові було багато, але відповідей на них я не знала. Хтозна, скільки часу я так пролежала, але отямилася від дзвінка в двері. 

Не хотілося відчиняти, і все ж я підійшла до дверей і зазирнула у вічко. Побачила Улю. Вона, здається, теж помітила рух за дверима, бо подзвонила ще раз і загукала:

 — Ларо, з тобою все добре? Чому не відчиняєш? Я хвилююсь! 

Довелося мені відчинити, хоч і не хотілося, щоб подруга бачила в мене такому стані.

— Все добре, просто… голова болить, — на ходу придумала я виправдання. 

— Добре? Та на тобі обличчя нема, ти ж явно плакала! — сказала подруга трохи обурено. — Що трапилось? Чи ти мені більше не довіряєш? Чи… Не кажи тільки, що це мій брат тебе образив! Я його прибʼю!

 — Ні, Ілля тут ні при чому, — поспішно захитала головою я. — Я Женю випадково зустріла… На вокзалі… От і засмутилась…

— Женю?! І що? Ви говорили? Він зрозумів, що ти вагітна? — вона приклала долоню до рота. — І що сказав?

 — Нічого не сказав, ну, привітались, я сказала, що до батьків їздила, а він — що партнера зустрічає… Попрощалися і все. Але мені здалося, він зрозумів. що я вагітна… Що мені тепер робити? Якщо він запитає прямо? 

— А що тобі робити? Ти ж вирішила залишити дитину… Хіба ні? — запитала подруга. — Так і скажеш, що тобі ще залишається. А щоб він не змусив тебе ні до чого… Ти можеш сказати йому, що, наприклад, це не його дитина. Тоді він ніяк не зможе вплинути на твою вагітність. 

 — Я так і подумала, — зізналась я. — Скажу, що завагітніла вже після того, як ми розійшлись. Що вирішила народити дитину для себе. І хай іде лісом! Це буде тільки моя дитина. Їй не потрібен батько, який її не хотів…

І все ж мій голос затремтів, коли я сказала це вголос, а в горлі зібрався клубок. Мені стало шкода цю дитину, яка ростиме без батька. І себе, бо все ж я мріяла про родинне щастя, що у нас все буде добре… Але я пообіцяла собі, що зможу бути щасливою і зробити щасливою свою дитину. Для цього нам більше  ніхто не потрібен!