7. Лара. Життя після розриву

Я переїхала в нову квартиру і почала облаштовувати своє життя. Женя мені не писав і не дзвонив, мабуть, він вже й забув про моє існування. Я кілька разів хотіла йому написати, навіть починала друкувати повідомлення. Мені хотілося розповісти про все, що я відчуваю, про те, як мене вразили його слова, що в нього ніколи не буде дітей. Чому він так сказав? Може, він егоїст і не хоче мене з кимось ділити, навіть з немовлям? А може, він не хотів дитини саме зі мною? Я здалася йому не підходящою кандидатурою для одруження і народження дітей…

Я писала про те, як зраділа, коли побачила дві смужки на тесті. Як шукала в інтернеті різні цікаві способи про те, як повідомити чоловіку про вагітність. Наприклад, можна купити фарбу по кераміці, написати на дні тарілки напис “Ти скоро будеш татом” і подати в ній страву, а коли чоловік з’їсть останню ложку, побачить напис. Або подарувати футболку чи термочашку з таким написом. Чи написати на животику “Тут живе малюк”. Чи подарувати коробочку, в в ній тест з двома смужками…

І як мені стало боляче, коли я почула ті його слова, що про дитину не може бути й мови. Він сказав їх з таким суворим обличчям, що я зрозуміла — якщо я зараз розповім про свій стан, він зможе звеліти мені зробити аборт. Так, він не повинен знати про мою вагітність, треба приховати її, щоб коли він дізнається, дитина вже народилася. Тоді я просто скажу йому, що це дитина від іншого чоловіка. А може, він і не питатиме. В будь-якому випадку я не повинна зізнаватися, що вона його. Ні в якому разі не повинна…

І я видаляла ці довгі емоційні повідомлення, так і не написавши нічого. Останніми словами в нашому чаті залишилося моє прохання купити хліба по дорозі з роботи і Женіна відповідь: “Добре, цілую”. 

Треба було видалити й сам чат, але я не могла це зробити, це було занадто боляче для мене. Я просто старалася не заходити туди. Та іноді, як п'яниця, що кинув спиртне, а потім зірвався, я заходила туди і читала те, що ми писали рік тому, два… І плакала, бо неможливо було не плакати, читаючи ті слова про кохання і знаючи, чим усе у нас закінчилось. Якби ж можна було, як у фантастичному фільмі, ще при знайомстві з людиною переглянути вашу з нею історію, і якщо побачиш там щось погане, просто пройти повз… Та, на жаль, в реальному житті це було неможливо, залишалося помилятися, страждати, набивати ґулі, тихенько плакати в подушку і сподіватися, що чорна смуга скоро закінчиться…

***

Я згадала, що протягом тижня мала відвідати гінеколога, тож пішла в сказала, що залишаю дитину. Лікарка виписала направлення на аналізи, а ще мені зробили УЗД, і тепер я мала перше фото свого малюка. Він ще був такий крихітний, нагадував квасолинку, і я нічого не знала про нього — ні статі, ні кольору волосся чи очей, але я вже дуже любила це дитя. Я часто розмовляла з ним, поклавши долоню на живіт, і вірила, що малюк мене чує. Вмикала йому класичну  музику та звуки природи, читала вголос дитячі книги. 

— Я буду для тебе і за маму, і за тата, — шепотіла я вночі, перед тим, як поринути в сон. — Коли ти підростеш, то ніколи не образиш мене, не покинеш. Ми будемо щасливі, бо в кожного з нас буде на землі людина, яка любитиме нас безумовно, просто за те, що ми є. У нас все буде добре, ось побачиш…

Мені здавалося, що дитинка в мене в животі ледь ворушиться, хоча, звісно, я знала, що мине ще кілька місяців, перш ніж я зможу почути справжні ворушіння. І все ж я вірила, що це вона так мені відповідає, хай не на фізичному рівні, в на енергетичному. І погоджується з тим, що у нас з нею все буде добре…