2. Женя. "Я захищу її"

Здається, биття мого серця було чутно. Воно билось всюди, в кожній частині мого тіла, починаючи з горла, і я відчував це биття. 

Може, треба було все їй розповісти… Ні, я її попереджав. Попереджав же, вона обіцяла. Її це влаштовувало. 

— Нам же і вдвох добре, хіба ні? — я подався вперед, щоб обійняти її, але Лара легенько відсторонилася. 

— Так, мабуть, — прошепотіла вона, дивлячись кудись над моєю головою. 

— Я дуже сильно кохаю тебе, — сказав я так само пошепки, знову намагаючись  пригорнути її до себе. 

 — У мене щось голова заболіла, можна, я піду полежу? — запитала Лара, вона справді зблідла і виглядала хворою. 

Вона все ж образилась… Так, це було очевидно. Засмутилась і образилась на мене. 

— Авжеж, — я торкнувся губами її щоки. — Я приберу на кухні і прийду до тебе. 

Лара кивнула і вийшла з кухні. Я почув її кроки вгору по сходах. 

Я встав з-за столу і почав прибирати. Монотонні дії заспокоювали, тож коли я завершив, то вже набагато краще почувався.

Вона не має дізнатися про все те… Їй не треба це знати. 

Коли я прийшов до спальні, Лара лежала на ліжку, відвернувшись до стіни і, здається, спала. 

Я ліг поруч. Хотілось обійняти її, прошепотіти знову, як я її кохаю. Пригорнути до себе і ніколи не відпускати. Але максимум, який я зміг зробити в цю мить, це ледь торкнутись її талії долонею. 

Я кохав Лару і не дозволю їй померти. Не буду бачити це знову. Нізащо. Вона пробачить мені, все буде добре…

Я ледь помітно торкнувся губами її волосся.

Я обовʼязково захищу її…

***

Наступного ранку мені треба було їхати до офісу, точніше, в кафе біля нього. Батько мав приїхати на сніданок. 

Він приїжджав щомісяця і ми спочатку говорили про роботу, а потім розмова завжди переходила на дім. Але він теж не знав того, що знаю я. Того, що була причина, чому я не хотів їхати додому. 

Я сподівався, що Лара прокинеться зі мною. Вона хоч і працювала з дому, завжди проводжала мене на роботу. І хоч мені не треба було готувати сьогодні сніданок, я хотів поговорити з нею ще раз після вчорашнього, бо вона все ж була засмучена. 

Але Лара не прокинулась. Після того, як я зібрався, я знову повернувся до спальні і легенько поцілував її.

— Кохаю тебе, — прошепотів їй тихо, після чого пішов…

***

Я любив це кафе. Воно було невеликим і затишним, тут була якась тепла домашня атмосфера, яка нагадувала мені про той період життя, коли все ще було добре. 

Батько вже сидів за нашим звичним столиком. 

 — Привіт, — усміхнувся він, побачивши мене. — Як твої справи? Як Лара поживає?

— Все нормально, привіт, — я кивнув. Я знав, до чого ці питання. За традицією потім він переходив до матері. Тож я вже напружився заздалегідь. 

Може, якби я розповів батькові, все було б інакше? Хтозна… Але казати це після стількох років все одно не має сенсу. 

— Катя скучила за тобою, — він зітхнув. — Вона ж практично виростила тебе, Женю. Ти взагалі не зʼявляєшся вдома. Знаю, вона тобі не рідна матір, але вона любить тебе. 

Я теж любив Катю до того, як все дізнався. Моя мати померла при пологах, я не знав її взагалі. Вона померла через мене. Батько завжди казав мені, що ніколи нікого не покохає, як її. Але потім зʼявилась Катя. Катя була доброю до мене, гарно до мене ставилась. 

А потім я побачив дещо, що перевернуло мою думку про неї з ніг на голову. З іншого боку, я почав думати, що якби моя мати теж так вчинила, то певно вона була б зараз жива і я її не вбив би тим, що народився. 

— Знаю, — тільки й вимовив, киваючи. — Добре, може і приїдемо з Ларою... 

Мені треба було якось побороти ці кляті фобії. У мене ж все добре, є Лара, є хороша робота. Нічого не повториться… Я не дозволю. Лара ніколи не помре, як моя рідна мати…

Гортайте далі, там продовження!