Розділ 48

– Ти як?

Відриваюся від гарячої чашки з чаєм, до якої щойно втуплювалася, ніби вона портал у спокійнішу реальність. Нічого особливого в ній немає: коричнева рідина з відверто вираженим запахом малини, пар легенько б’є в обличчя, змушуючи вії тремтіти. Але в ці кілька секунд ця проста чашка була всім моїм світом. Логічною річчю в безладі, ясною крапкою опори. Тепло, що лоскоче долоні крізь фарфор, начебто тримає мене за руки й шепоче: "Дихай. Не розсипайся". І от доводиться відриватися від споглядання цієї "захопливої" картини та споглядати того, хто й вибив усю логіку цього світу у мене з-під ніг.

Лерой сидить навпроти, як завжди занадто зібраний, занадто впевнений. Схрещені на грудях руки, плечі розслаблені, а підборіддя трохи вивищене - він ніби несвідомо займає більше місця в просторі, ніж дозволено для спокійної розмови в кав’ярні. Під світлом ламп його зіниці здаються темнішими, і я ловлю себе на тому, що дратує навіть те, як спокійно він моргає. Наче все добре. Наче нічого не сталося. Наче десять хвилин тому він не сказав мені, що його донька для нього померла. Наче не порівняв Олю з її матір’ю, завуальовано, але боляче, як лезом по шкірі. Наче не обрав мене, безглуздо, неправильно, голосно і тепер моя голова з глухим гуркотом наповнена цими "наче".

– Нормально, – кажу, хоча буквально мить тому ковтнула напою. В горлі, здавалося б, не може бути сухо, але відчувається так, ніби я місяць не бачила води й зараз готова за неї душу дияволу продати. Серце робить зайві три удари між двома нормальними, і я ледь стримуюся, аби не покласти долоню на груди, наче там щось вибивається на волю. А все тому, що "чаєм" для цієї людини зараз являюся я. Він тримає на мені свій погляд так, як тримають руки на чашці: тепло, впевнено, ніби має право підігрівати, розвертати, прикладати до губ, коли заманеться. І це бісить. Дуже.

Лерой незмигно дивиться на мене, напевно, вже доволі довго, і ще й злегка посміхається. Та сама усмішка, яка на сторонніх справляє враження чарівності, а на мене - як на електрошокер. Від неї наче зводить щелепу.

– Заспокоїлася? – питає. І це не насмішка, не глузування з мого стану, ні. Це реальне переживання, але з нотками "дурненька, ну ти чого? все ж гаразд, розслабся, видихни". Я ж чую цю інтонацію, по краях м’якості в нього завжди є залізо.

– Так, – відповідаю. Насправді – ні. Ми зайшли в найближче кафе, в приміщенні ідеальна температура, кондиціонер мурчить собі тихо, як ситий кіт, а мене колотить так, ніби ми на Північному полюсі влаштували такий собі пікнік з бутербродами та чаєм. І мені б повернути погляд у чашку, заховатися в теплій коричневій безвісті, але внутрішній голос, той невтомний сержант-тренер, не дає поринути в захисну шкаралупу.

"Ти доросла! Ти мати! І тобі немає за що переживати! Зберися, ганчірко!"

Дякую, внутрішній голос. Як завжди - підтримав, підбадьорив, обійняв лопатою по спині.

– Можливо, чогось міцнішого бажаєш? – кидає Лерой, мимохідь позираючи на бар. Легка іронія, але без тієї отрути, що інколи у нього проскакує. Скоріше — пропозиція притомної людини: алкоголь як ресурс, коли руки трусяться.

А як тут зібратися, якщо чоловік своєю впевненістю вибиває вже не світ з-під ніг, а мій стілець, цю хитку, але наразі єдину опору? Мені раптом страшенно ясно, наскільки крихкий цей момент: ще трохи і або я розчинюся в його впевненості, як цукор у чайній гущі, або здіймуся на рівень цинічного сміху, і далі вже не зійдемося.

– Ні, – кажу. Я не хочу міцнішого. Міцнішим тут має бути він, а не напій. Це Лерой має перейматися. Це він має нервувати. Це він буквально десять хвилин тому промовив слова стосовно того, що його єдина донька для нього померла. Він порівняв Олю з її матір’ю, назвавши хоч і натяком, але… мерзотою. Він ламав свої відносини з донькою заради мене - чи принаймні так це звучало. Чому тоді моє серце шалено колотиться?

– Ніко, – вимовляє м’яко, навіть не притаманно його стилю, і моє ім’я у нього в роті звучить як щось заокруглене, тепле, домашнє. Погляд ковзає по моєму обличчю, ще трохи й він долонею торкнеться вилиці, чисто рефлекс, він так робить: дотиками підбирає розсипані частини. – Ти ні в чому не винна. Навпаки, якби не ти, то я б досі жував сухарі з консервою. А знаєш, яка вона там?

– Яка? – Я хапаюся за логіку, як за рятівну соломинку: консерва - риба - запах - фактаж, так простіше дихати. Рухаю чашку ближче до себе, обпікаю пальці, і це добре: фізичний біль протвережує мозок.

– Уууу, – він кривить ніс, закочує очі - у цей момент стає по-дитячому смішним, навіть кумедним, і я не можу не провести паралель з Денчиком, котрий теж час від часу так робить. Вони схожі… Боже, як вони схожі! – Краще тобі й не знати. Від одного запаху хочеться повіситися. А це головний делікатес місцевого СІЗО. Уявляєш?

– Фііі, – з глибини пам’яті вилазить відео з соцмережі, де люди куштували екстравагантні продукти зі всього світу. Там був… як там було? Сюрпропер? Сюрстром? Сюрстрьомінґ, так! Ота норвезько-шведська консерва, яка смердить так, що її можна подавати як зброю масового ураження. Мені через екран було кепсько, коли вони розкривали ту бляшанку - двоє почали кашляти, один чхати, один відвернувся й ледь не блював. А коли ту слизьку, блискучу, як гріх, консистенцію запхали в рот, мої нерви й шлунок підписали колективний страйк: я швиденько свайпнула на щось миліше - котики, собачки, чи бодай про безхатьків, яких хтось намагається соціалізувати. Що завгодно, тільки не ця атака нюхових рецепторів.

– Тут, на жаль, такого в асортименті немає, – констатує Лерой і переводить погляд на барну стійку, ніби ще раз перевіряє, чи точно немає "делікатесу". На брунатних полицях пляшки переливаються в теплій підсвітці, барменка, трохи втомлена, витирає склянку за склянкою, неначе білує свої думки до блиску. – Зате от шоколадний торт бачу. Хочеш?

– Я слідкую за фігурою, – кажу автоматично. Заїдати стрес солодким - я вже таке робила. Коли була вагітна Денискою, ракета з гарячим пальним, яку я намагалася гасити шоколадом. Спершу скинула на "дитина хоче їстоньки", харчування за двох. А через пару місяців усвідомила: у мене буде дитинча, а не слоник; стільки просити їсти не може немовля. Це все - я, моє бажання заїсти згадку про чоловіка, від якого у мене буде маля. Цукор як цемент для тріщин, що не цементується.