Розділ 46

- Я не брешу… я…

Мій голос зривається на якісь дивні хрипи, немов слова проходять крізь вузьку щілину, яку стискає страх. І в ту мить я справді відчуваю себе маленьким Денискою, що стоїть перед відчиненою шафкою з шоколадом. Він ще дитина, не здатна зрозуміти, чому не можна їсти стільки солодкого, якщо так хочеться, а я доросла, котра повинна б володіти собою, але губи вже зрадницьки тремтять, і гарячі, пекучі сльози накочуються на очі, загрожуючи вилитися назовні.

Тільки з Денискою я хвилююся за його здоров’я, а тут… тут Лерой безжально відтинає мої почуття одним простим рухом. Він розвертається спиною до мене, демонстративно, немов ставить бар’єр, і подає все своє обличчя - весь свій вираз Олі. Це не випадковість. Це не просто жест. Це демонстрація. Знак. Сигнал: “Я на її боці. А ти? Ти стороння. Ти - чужа. Взагалі не зрозуміло, чому відкриваєш рота.”

Я ковтаю клубок образи, відчуваючи, як він дряпає горло зсередини. І тоді він промовляє, рівно, впевнено, без жодної нотки сумніву:

- Доню, ти ж зловила того покидька на брехні? Ти виявила, що з ним не все так чисто?

Оля. Її очі, раптово великі, немов у дитини, яка потрапила під світло фар посеред темної дороги. Вона не була готова. Не чекала. І тепер виглядає розгублено, наче хтось скинув на неї кам’яну плиту. Вона дивиться на батька і в її погляді розгубленість, тривога, прихована паніка. Потім, повільно, немов долаючи невидимий опір, підводить голову й дивиться вже на мене. Її очі просять підказки. Ніби я можу сказати, як правильно відповісти. Ніби я ще маю владу допомогти їй. Але я відвертаюся. Бо все. Далі її рішення. Чи існує ще хоч крихта нашої дружби. Чи це вже остаточний кінець. Жорстокий, болючий, але кінець.

- Так, – і від того короткого слова у мене в грудях щось вибухає. Не здивування. Ні. Це логічно. Це закономірно, опираючись на останні події. Але чому ж так пече? Чому в серці пекло? - Я.

І тоді Лерой повертає до мене увагу. Нарешті. Тільки ця увага зовсім не та, якої я прагнула. Його погляд холодний, мов скальпель хірурга. Його слова відточені, мов лезо.

- Ну і чому моїй рідній донечці брехати рідному батькові? Мені. Тому, хто її підтримував, допомагав, оберігав, виховував. Який сенс? Навіщо моїй маленькій дівчинці приховувати, хто став донором крові для мене? Сенс?

Я ковтаю повітря, воно стає гірким, немов хтось підсипав у нього попелу. Я дивлюся на Олю. І вона дивиться на мене. І між нами гра в пінг-понг поглядів, де кожен удар - це рана. А Лерой тим часом тараторить далі, наче не помічає нашої безмовної дуелі:

- Якби моя доня знала, то вона б обов’язково мені сказала. Адже так, моя маленька?

Мені хочеться сміятися. І плакати водночас. Бо він навіть не ставить під сумнів. Він утверджує. Він говорить так, щоб їй було соромно заперечити. Щоб вона сама втопилася в його очікуваннях.

- Навіть якби це була твоя найкраща подруга, так, донечко?

Він монотонний. Він методичний. Він наче викладач, котрий мусить вкласти за відведений час усю програму, йому байдуже на шум і крики в аудиторії. Він не чує ні нашого болю, ні напруги. Він просто працює. Працює над нею. Ламає її.

Я бачу, як Оля блідне. Її щоки то набирають фарби, то знову стають восковими. Вона вся наче перетворюється на веселку, але ту, що з’являється після бурі - крихку й короткочасну.

- Ти ж кристально чесна зі своїм батьком, так?

Їй бракує повітря. Я це бачу. Їй би зараз кисневий балон, бо сама вона вже не здатна зробити ковток. Її плечі здригаються, пальці тремтять. Вона на межі.

- В тебе ж немає причин брехати своєму рідному, улюбленому батькові?

- Ні, – тихо. Ледь чутно. Але це “ні” розриває все. Це залишки. Це уламки. Це відгомін того, що колись було між нами. І зараз вони звучать так крихко, що хочеться підхопити, врятувати… але я не маю права.

Вона навіть стає в якусь захисну позу. Мабуть, не усвідомлює цього. Мабуть, просто інстинкт. Вона розуміє, що на неї йде атака, і намагається хоч якось вистояти.

- Тоді поясни, доню, чому ти збрехала? – його голос стає важчим. – Можеш не ламати голову, вигадуючи відмовки. Мені показали аналіз крові. І виявили, що зовсім недавно було переливання.

Я здригаюся. Бо відчуваю, куди він веде. Бо знаю, чим це закінчиться.

- І знаєш що? – він нахиляється трохи вперед, його очі блищать холодним тріумфом. – У мене є стійке переконання, що кров, яка зараз тече по моєму організму… це кров ось цієї дівчини. Твоєї найкращої подруги. Ні? Не так?

Мене наче вдарили. Подих перехоплює. Я навіть відчуваю, як земля під ногами робиться хисткою. Добре, що ми на відкритому просторі - тут вистачає кисню, бо інакше я б просто впала.

- Так, – голос Олі звучить різко. І я бачу, як вона переходить у нову стадію. Жертву загнали в кут. Тікати нікуди. Тоді вона йде в атаку. Це вже не беззахисне дівча. Це захисна реакція, агресія, спроба врятувати себе. – Її. Це вона стала донором для тебе. Так. Так. Задоволений?

Її слова відлунюють у моїх вухах, наче удар металу об метал. І тоді він - той, хто смикав нитки - тільки холодно посміхається.

- Я? Задоволений? Чим? Тим, що вкладав у тебе роки життя, вирощував, виховував людину, а ти що? Ти нахабно брешеш рідному батькові? – голос Лероя перетворюється на батіг. – Підозрюю, що й з тим дебілом це теж була не ти, так?

Боляче. Дуже. Навіть для мене. А для неї це розстріл. Його слова звучать так, ніби вона не зробила нічого. Ніби вся заслуга - моя. А вона - ніщо. І я знаю: для Олі це приниження. І вона не пробачить. Ніколи.

Її погляд на мені. Різкий. Гострий. Ненависний. Він ковзає по мені, залишаючи за собою глибокі порізи. І тоді вона повертає цей погляд на нього. І в її очах тепер не розгубленість, а гнів.

- А ти святий, еге ж? – її голос тріщить, але в ньому сила. – Ти помав мою найкращу подругу. Ти зробив їй бейбика. А тепер що? Хочеш, щоб я це адекватно прийняла і називала того байстрюка - братиком?