Розділ 45

Я б віддала що завгодно, аби просто забрати Дениска додому. Укритись із ним під старим пледом, який пахне пральним порошком і сонцем, заварити йому його улюблений чай без чаю - просто теплу воду з ложечкою меду і слухати, як він дихає крізь сон. Його очі - два світанки; кожен раз, коли вони підводяться до мене, мені здається, що світ вкручує нову лампочку десь усередині. Його запах - молоко, трошки ванілі від шампуню, трошки мій страх і моя любов; я могла б нюхати цю маківку вічно, і жодні найдорожчі парфуми не перекриють цього відчуття "мій". Обійняти, відчути, як він впирається лобом у мою ключицю, як зачіпає пальцями за мій рукав, ніби перевіряє: "ти тут? точно?" І все зло світу, як пил, який можна струсити з колін, розвіюється. Поряд із ним у мене голова не думає - вона тихо муркоче.

Але життя, то не плед. Життя - як кахляна підлога в коридорі суду: холодна, блискуча, занадто чиста, щоб на ній було затишно. На цій підлозі зараз стою я, болісно стискаючи в кишені телефон, бо хочеться вчепитися хоч у щось. На табло над головою змінюються прізвища, статті, кімнати, в яких вирішують долі; люди заходять і виходять, і кожен несе на собі свій власний вирок - навіть якщо його ще не оголосили. Я сиджу на лавці біля дверей, які ведуть до "кімнати для затриманих", і вже десять разів підводжусь і сідаю, наче тестую свою здатність бути сміливою. І щоразу програю - або виграю, не знаю: я лишаюся.

Тут пахне кавою з автомата, якою твій язик не пробачить тобі ще годину, фарбою на стінах, дешевим милом у туалетах і чимось важким, що завжди є в судах - сумішшю чужих історій, невимовлених образ і втоми, яку не змиєш. Я рахую шви на лавці, нігтями вишкрябую з них невидимий пил, і в голові, як зіпсована платівка, крутиться одна й та сама мелодія: "потрібно перепросити - нащо йому твої вибачення? потрібно - нащо?"

Про Лероя думаю в теплих і колючих відтінках одночасно. Він ступив між нами й тим, хто потягнувся до нас брудними руками. Він тоді не думав, він просто зробив ідеально просту річ - став. Взяв удар на себе. А потім виявилося, що простота вчинку запускає машини, які крутяться складно й безсердечно: затримання за пару хвилин, підозра за пару годин, і - будь ласка - тримання під вартою на невизначений, але дуже конкретний час, якщо ніхто не поверне цю махіну назад. І я ходила, дзвонила, бігала по кабінетах, ловила тихих людей у коридорах, говорила з тими, хто не дивився мені в очі. Шукала нитку, за яку можна потягнути. Я ж піймала Стаса на брехні. Я ж знайшла той шов, де його легенда розлазиться, як дешева тканина. Я ж сказала. Але цей мій "я ж" звучить так, ніби я намагаюся продати порожню коробку як подарунок.

Оля. Я не знаю, на що більше сердитись: на її мовчання чи на себе за те, що відчуваю себе винною перед нею. Першого дня після затримання Стаса вона підняла слухавку - її голос був дивно м’який у трубці, як тепла вода. Сказала: процес "відбілення батька" запущений, дякую, що підштовхнула. А потім - тиша. Мої дзвінки губилися, як камінці в глибокому колодязі. Я сто разів придумувала їй виправдання і сто перший раз обривала їх, бо що тут виправдовувати? Не відповісти "коли суд" - не рятунок, а дрібна мстивість. А, може, то я так бачу, бо в мені болить. Я не Господь, щоб читати серця. Я тут лише зі своїм набитим синцем на самоповазі й тремтячими руками.

Я дивлюсь на двері. Вони сірі, заїжджені пальцями на ручці, і кожен раз, коли вони клацають, у мене щось всередині відскакує на міліметр. "Ще хвилина - кажу собі. - Ще хвилина, якщо не вийде, просто йдеш. Забереш Дениску, приготуєш йому макарони з сиром, він скаже "мамо, не шкребись ложкою по сковорідці, мені у вухах погано", і ти знову станеш нормальною. Але двері відчиняються, і картина, яку я ловлю першою - очі Лероя.

Несподівано. Як холодна вода. Мені здається, що коридор під ногами робиться вужчим, а повітря - густішим. Його погляд чіпляє за лоб, і я відчуваю, як за секунду оживає всіляка м’язова пам’ять: спина вирівнюється, плечі інстинктивно відсуваються назад, щоб видатись сильнішою, ніж є. Потім погляд ковзає ліворуч і я бачу Олю. Вона тримає його під руку. Пальці бліді, тонкі, вперті. У мене в горлі камінь. Я готова на все, тільки не на цю картину: вони поруч, єдині проти мене. Двоє, що люблять мовчання як зброю.

- Привіт, - кажу я, абсолютно неймовірним зусиллям зібравши голос докупи. Мій язик трохи дерев’яний, він не підкоряється. - Я… Я хотіла…

- Привіт, - відгукується Лерой.

Нуль інтонацій. Ніби ми зустрілися у черзі в поліклініці й нам однаково все. Але в цьому "штилі" є загроза: "спробуй і подивимось, куди це поверне". Оля дивиться на мене суцільним холодом. Її очі, здається, не кліпають.

- Вибач, що так все вийшло, - слова сиплються, як бусини із порваної нитки, і я ловлю їх прямо в повітрі, щоб не розбилися об підлогу. - Я… Я не хотіла, щоб… Дякую, що заступився за нас із Дениском. Правда, дякую.

У Олі в очах злість. Та, яка зберігається довго і не витрачається на дрібниці. У Лероя байдужість, рівна, як стіл. Я фізично відчуваю, як у мене осідають плечі. Ноги самі розвертаються - автоматично, з тією покірністю, з якою ти покидаєш місця, де тебе не чекають. "Іди - скаже хороша частина мене. - Ти своє сказала. Не принижуйся". Але його "стій" зловить мене за рукав, трісне по шкірі, як мороз.

- Стій.

Я зупиняюся. Відчуваю, як підошви прилипають до підлоги. Серце вискакує в шию, я відкриваю рот і знову закриваю.

- Тобі справді соромно? - він дивиться, навіть не напружуючи голос. Просто ставить слово "сором" між нами, як камінь. Переступиш чи спіткнешся?

Я ковтаю. Сухість у роті така, ніби я щойно з’їла пригорілий тост Я хочу сказати: "так", але це прозвучало б як капітуляція. Хочу сказати: "ні", але це буде неправда. Моє "я" розсипається на два "я": те, що знало, робило, бігло, дзвонило і те, що зараз виглядає винною тільки тим, що живе.

- Я… Я не могла нічого змінити, - чую свій голос з боку. Він плаский, невдячний. - Я не могла передбачити, що той покидьок полізе до нас із малим. Що він… Я не думала, що він почне агресувати.