Розділ 44

"Добре хоч, що Дениска у батьків і всього цього кошмару не бачить." - ця думка проколює голову знову й знову, як голка, що шукає бодай нитку здорового глузду в полотні, де давно вже нічого не тримається.

Добре, що він не бачить, як його мама захлинається повітрям, як хитається від власного серцебиття підлога. Добре, що він сьогодні у безпеці, а не тут, у квартирі, яка раптом стала декорацією до фільму жахів, на який я не купувала квитка. І в якому я не хотіла брати участі...

- Не треба... прошу..., - сили пручатися практично не залишається.

Стас червоний, як переспілий помідор, і дихає важко, наче щойно біг по сходах на п’ятий поверх. Я борсаюся - так, як умію: лікті, нігті, коліна, зуби стиснуті так, що у щелепі дзвенить. Та він сильніший. Навіть п’яний, він усе одно важчий, ширший, незручний як шафа-купе, яку хтось штовхає на тебе впритул. Я ловлю його зап’ястя - слизьке від поту і відчуваю, що сили в мене вистачає на секунди. Скільки триває секунда, коли ти беззахисна? Вічність. Скільки триває вічність? Доти, доки не зламається щось в тобі.

Навіщо ти мене створив такою слабкою? Навіщо в моїй руці більше нервів, ніж м’язів? Чому я маю страждати від покидька, який просто народився більшим і витривалішим? Якщо це лотерея - чому мій квиток весь у дірках? Чому саме сьогодні? Чому саме тут? Чому я? Світ мовчить. Бог мовчить.

- Я ж хотів по-хорошому, - його голос, густий і липкий, розмазується по повітрю. - Ти, стерво, пручалася, пикою воротило, тепер отримай те, як ти любиш! Він же тебе так брав? Грубо? Попри твоє "ні"?

- Ні, не так… - хриплю і сама себе не чую. Я згадую Лероя не тому, що хочу, а тому, що мозок шукає опору там, де була ніжність, де були трепет і сміх, де моє "ні" завжди було почуте, навіть якщо я не встигала його сказати.

Лерой - чоловік. Ти - недогризок. Лерой - людина. Ти - паскуда. Мої думки люті, як безсилля. Вони кусаються замість мене.

- Агов, йолопуки сране, - та я не встигаю не виплюнути останні фрази в пику цьому мерзотнику, ні ще спробувати трішки вигризти часу, щоб це сталося не зараз, а через хвилину, другу, - дівчину відпусти.

Виходить, двері остаточно зламані? Доведеться викликати майстра, щоб він полагодив замок?

Коли ми в крайнощах, то наш мозок завжди чіпляється за якусь нісенітницю. За щось, що може яйця виїденого не варте у звичному житті, а в такі моменти  виявляється рятівним кругом.

- Ти ще хто такий? - шипить Стас і підіймається, розширюючи плечі. Алкоголь в ньому, як червона фарба, що розтеклася по судинах і фарбує все, навіть голос.

Тіло реагує скоріше від мозку. Поки до голови дійшло, що Стас розвернувся, ноги зробили пару кроків в сторону, щоб тримати більш-менш безпечну дистанцію.

- Медбрат.

Я бачу його вперше. Його обличчя мені не знайоме. А в голові миготить власний сарказм: "З яких це пір твоя квартира стала перевалочним пунктом для всіх підряд?" І ще: "Може, це я вже марю і бачу того, кого хочу побачити?" Але ні. Він рухається, і під його стопою здригається паркет - справжній звук, не вигаданий.

- Хто? - перепитує Стас, намагаючись зробити голос товстішим, ніж він є.

- Медбрат, - повторює чоловік і раптом зрушує з місця з такою швидкістю, що його маса не встигає за інерцією. Він встигає туди, де стоїть Стас, на мить раніше, ніж Стас розкладає кулаки. - Твій особистий. І ти, напевно, забув, - він кидає оксамитно-сухо, - але тобі прописано лежачий режим.

Нічого не встигає подумати ані один, ані другий. Лише глухий тум - звук, що не вимагає перекладу. Кулак - щелепа, щелепа - підлога. Мені здається, що навіть повітря на мить стиснулося, як від спалаху. Стас опиняється на килимі, де щойно була я. І я злякано відступаю ще на півкроку, бо машинально боюся його падіння, наче тяжкої шафи, яка може зачепити краєм. У вухах дзвенить. Лампа на тумбі похитується і сіє золоті цятки по стіні.

- Живий, - констатує незнайомець. Навіть не дихає частіше. Просто стає навколішки, прикладає два пальці до шиї Стаса, мов перевіряє пульс як на репетиції: чужа шия, чужий судинний пульс - звичний жест. - Що ти встала? Дзвони поліції.

Його сухість рятує. Вона, як джгут: не м’який плед, не залізна клітка, а саме джгут - перетискає паніку, не дає їй бігти далі. Я киваю, хоча він не дивиться, і рука сама тягнеться до телефону. Екран холодний. Пальці не слухаються: наче я в рукавичках. Я мажу по цифрах, збиваюся, матюкаюся мовчки, стискаю губи до болю. З другого разу виходить. Голос операторки нейтральний, як білий колір. Я говорю, ніби начитую чужий текст: адреса, обставини, "так, напад", "так, я ціла", "так, він не озброєний", а сама стою і дивлюся, як у Стаса на підборідді повільно, впевнено народжується синець.

Коли я проходила на кастинг у цей кримінальний серіал? Хто погодив мою кандидатуру? Мені хоч сценарій покажіть, перш ніж я далі читатиму репліки. А поки що моя квартира набирає поліційних кольорів: із вікна видко червоно-сині брижі, які лягають на стіни; сирена не виє - вона присутня, як тиск. Я стою й тремчу від третьої хвилі паніки: перша була, коли я набирала номер; друга - коли вони приїхали; третя - зараз, коли Стаса згортають, як мокрий килим, і вантажать у машину. Мені хочеться сміятися. Але ця істерика застрягла в горлі й ні туди, і ні сюди. Просто давить.

Я бачу, як незнайомець стоїть біля дверей. Він ніби звик до таких сцен. Його погляд проводжає машину байдужо, наче автобус, що від’їхав. Та коли дивиться на мене в очах з’являється увага. Не цікаві іскри, не професійний скан - просто людське "ти тут?".

Я ловлю це "ти тут?" і мало не плачу від полегшення.

- Виходить, це ти - Ніка? - питає він, коли тиша всотує червоно-сині відблиски.

- Так, - відповідаю, і в мене в горлі сушить. Паніка знову накриває - невдовзі, з іншого боку: бо хтось вимовляє моє ім’я, як ключ, як пароль, як доказ, що я не привид. - А ви?

- Неважливо, - кидає він. Так, ніби це справді другорядне. Ніби важливо - що я стою на ногах і дихаю. Він оглядає двері, зламаний замок, повітря, де ще тримається запах удару, і промовляє: - Так от яка ти - Ніка.