Розділ 43

Це не миша. Ні, не те маленьке створіння, котре просто хоче їсти й тому нишпорить у плінтусах, притискаючись до темряви животиком, як до шорсткого берега. Це пацюк. Здоровезний. Нахабний. Безжалісний. В його русі немає сорому, в його смаку - не крихти, а ціле життя. І зжерти він хоче не хлібці, а мене. Моє життя, мою тінь, мій голос. Вкотре.

Стас стоїть на порозі, широкими плечима перегороджує вихід, і коли двері за його спиною повільно, але впевнено замикаються, у мене всередині щось провалюється. Серце в який раз за пару хвилин опускається кудись униз, як камінь у криницю: тихо, безшумно, але так глибоко, що відлуння ніколи не долине назад. Я розумію: це пастка. І з неї не вибратися. Бо єдиний вихід - за спиною цього покидька.

Повітря в кімнаті ніби змінює консистенцію: замість того, щоб лягати в легені, воно тримається грудкою в горлі, і кожен ковток нагадує спробу проковтнути мокрий попіл. На кухні тихо тикає годинник - дрібними, нещасними ударами, що не мають влади над часом, який тут, у моїй квартирі, зупинився й розтягнувся водночас. Десь під вікном шкрябає вітер, підбирає до підвіконня листя й розшиває його по тріщинах фарби. Світ - там, далеко, а тут - замкнене коло, де шум крові в вухах звучить гучніше за будь-яку сирену.

- Як справи, кохана? - його голос звучить так буденно, наче ми зустрілися після роботи, а не серед ночі, коли стіни дихають чужим страхом.

У цьому "кохана" - застарілий металічний присмак. Слово, яке колись могло бути теплим, тепер холодне, як лезо, що торкається шкіри для перевірки, чи гостре.

Він робить кілька кроків, і підлога стара, з подряпинами тихо втомлено стогне під його вагою. Мене обдає хмарою запаху, в якому все змішалося: дешевий алкоголь, цигарковий дим, і якась вулична сирість, ніби він приніс із собою мокрий під’їзд, обтягнений чужими слідами.

Мені достатньо лише вдихнути, аби зрозуміти: знову п’яний. Алкоголь просочується крізь одяг, крізь шкіру, і від цього повітря ніби стає видимим, перетворюючись у задушливу субстанцію, лаписька якої стискаються на моєму горлі. Мені здається, що я бачу, як ця пара клубочиться довкола нього і повзе до мене, облизує стіни, стелю, мій страх.

- Стас… - тихо кажу я, намагаючись, щоб голос не тремтів. - Йди. Будь ласка. Просто піди. Я… я удаватиму, що нічого не було. Нікого постороннього не було у квартирі. Просто... йди...

Він зупиняється. На його обличчі з’являється щось схоже на посмішку, але вона більше схожа на вискал. Кутик губ тягнеться вгору, відкриваючи зуби, але очі не сміються, навпаки, вони спостерігають, як хижак, який вирішує, чи варто бігти за здобиччю, чи вона сама впаде.

- Постороннього? - він хрипить і робить ще крок. - А хто це тут посторонній? Я?

Так, ти! Авжеж, ти! В голові скандує хор, який я намагаюся заглушити. Але з вуст ні слова. Кожне промовлене наразі слово - небезпека. Кожна вимовлена фраза - провокація. Я вже навчена тим, як легко він запалюється від найменшої іскри і як швидко цей вогонь перекидається на все довкола. А Стас на все здатен. На все. Навіть тоді, коли навколо була купа людей, купа свідків, його нічого не збентежило. І якби не Лерой, то незрозуміло, чим би все це закінчилося. Тепер же... Нас двоє. Закрите приміщення. І мій страх. Котрим він харчується, а апетит, як відомо, приходить під час їжі...

- Той, хто був поруч, коли ти народжувала свого вилупка? - Стас без мене прекрасно справляється. Без моїх відповідей він розпалюється все більше, наче підкидає в себе сухі тріски. - Хто був твоєю підтримкою? А ти… ти нагуляла малого на стороні, а потім ще й почала нити? Це я, значить, посторонній? Ти нічого не сплутала, кохана?

Слова брязкають об мене, як цвяхи, якими прибивають кришку. "Вилупка" - воно розтинає мені груди й пече там, де я найбеззахисніша.

Його очі змінюються. Вони заливаються якоюсь хворою, темною іскрою, від якої холодніє спина. Він скаженіє, і ця некерована енергія вже не належить людині. Це щось гірше. Це ніби прототип Стаса. Тільки в цьому варіанті немає нічого доброго. Лють, ненависть і бажання знищувати. У зіницях - маленькі чорні врізи, як дірки від сигарети на скатертині. Я вже знаю ці очі. Коли вони такими стають - краще не рухатися різко, краще розмовляти з ними, як із собакою, яка може кинутися - не дивитися прямо, але й не відводити погляду зовсім.

Я стискаю в руці капець - жалюгідна зброя, смішний аргумент проти того, хто дихає на тебе відвертою агресією.

Відчуваю, як він наступає, як його кроки відбиваються у мене в грудях. Як сморід алкоголю окутує моє тіло, від чого в шлунку все скручується в один тугий вузол. Я прислухаюся до любого звуку, який міг би стати моїм союзником: можливо, сусіди, можливо, хтось пройде по сходах, можливо, запищить телефон. Але все мовчить. Світ знайшов собі інші справи.

- Стас… не роби дурниць, - прошу, і сама знаю, як крихко звучить цей голос. Ніби як запрошення діяти, бо я вже зломлена. Ще крок, ще слово, і вже нічого не можна буде змінити.

- А я тебе теж просив, - відповідає, нахиляючись ближче. - Але хтось вирішив пограти в слідчого? Не підкажеш, кохана, хто це може бути? Можливо, ти? Думаєш, я не бачив, як ти стирчала біля лікарні? Як намагалася мене вистежити?

Я не витримую. Слова вириваються самі, гострі, як уламки скла:

- А що, це нормально садити ні в чому не винну людину за ґрати?!

Його очі блискають, і на мить у них немає алкоголю - тільки холодна впевненість. Чіткий погляд, від якого серце перетворюється в маленьку грудочку, готове вкотре впасти, і цього разу остаточно розбитися. Назавжди.

- Такому покидьку, як той мужик, там і місце, - каже тихо, але в голосі чути грім. - А твоє місце… - він дивиться просто в мене, уважно, пронизливо. — Підо мною.

Все відбувається швидко. Він притискає мене до стіни, і я відчуваю, як твердість гіпсу впивається в спину. Стіна. Пастка. Я пручаюся, але його руки сильніші. Значно сильніші. Ця різниця сил холодить кров. Я відчуваю її не тільки м’язами - на кістках, у суглобах, у сухожиллях, які тепер кричать беззвучно. Тіло стає дивно легким і важким водночас: легким, бо хоче вирватися, важким, бо страх заливає його свинцем.