Розділ 42

- А ти тупа, як я бачу, так?

Голос подруги, може вже з приставкою "екс", настільки просякнутий злобою та ненавистю, ніби я її найбільший ворог. Якого б якби вона могла, то задушила власними руками навіть не задумуючись.

- Привіт, - кажу так, ніби це слово здатне вгамувати зливу. Мовляв, з цього починають цивілізовані розмови. Але це не цивілізована розмова. І я знаю, що вона має право злитися. Бо як не крути, якби не мій колишній, якби не алкоголь, якби не та суміш, яку він ніс у собі, наче кривавий коктейль, її батько зараз був би на волі. У своєму ліжку, з м’ятими простирадлами, зі звичним сопінням крізь сон. А не за ґратами на твердій поверхні, де метал і дошки стикаються так близько, що деревина пахне в’язницею.

- Ти час бачила? - Оля шипить, як сірник, що ось-ось спалахне мені в око. - П’ята ранку! А ти дзвониш і дзвониш! Взагалі здуріла?

Я вже наперед відчуваю ті слова, що крутяться в неї на язиці - "ідіотка", "дурепа". Вони важкі, як гайки, і летять у мене, навіть якщо Оля не кидає їх уголос. Я чую їх у тиші між її вдихом і видихом.

- А тобі що важливіше - батько, чи гарненько поспати?

Вона має право злитися - можливо. Можливо, я вже не маю права називати її подругою. Можливо, наше "ми" померло, перш ніж ми встигли його оплакати. Але ж це не дає права зливати на мене всі помиї світу. Я не звала того Стаса. Я його не била. Я не малювала на його шкірі синців і не писала коми на його медкартці. І найголовніше - я не хотіла, щоб усе розвернулося так, як розвернулося. Моєї вини досить, щоб мене нудило від власного імені, але не настільки, аби я стала боксерською грушею для чужого болю.

- Чуєш, це ти мені будеш розказувати, що для мене важливіше? - Оля розганяється, і я майже бачу, як її слова б’ють по моїх ключицях. - Та, яка засадила мого батька у в’язницю, а сама далі живе своє життя, ні в чому собі не відмовляючи? І в тебе вистачає нахабності ще щось триндіти? Та ти взагалі хто…

- Стас не в реанімації, - кажу рівно. Як ножем по канату, що стримував її монолог. Не відро помиїв ллється з того боку - там цілий асенізатор. І я дуже зручна мішень. Але є одне "але", яке здатне зупинити потік. Я тримаюся за це "але", як потопельниця за крихітну дошку.

Мовчанка. Я навіть чую, як в її квартирі, далеко-далеко, в іншій частині міста, відбивається секундомір - десять ударів тиші по барабанних перетинках.

- Як?

Нарешті виривається в неї. Оце "як" схоже на розкол шкаралупи. Неначе вона нарешті випускає з грудей повітря, що з ночі там застигло.

- Отак. Він не в реанімації. І взагалі почувається ідеально, якщо може в пику запихати цигарку, - слова сухі, як крекери на моїй кухні. Я чіпляюся за конкретику, бо конкретика - єдине, що тримає мене в реальності, коли мій мозок сповзає в провину.

Та паскуда настільки впевнено вилізла з лікарні, що звідти так лікарні впевнено не виходять після доби роботи. Так із лікарні не виходять, якщо вчора в тебе лежала «кома» в історії хвороби. Так не ходять ті, хто був між життям і смертю. Він вийшов так, ніби був на корпоративі, де столів більше, ніж людей, і потрібні "пару хвилин на перекур", щоб віддихатися від сміху.

- Мене ніхто слухати не буде, - слова неохоче. Вони застрягають у горлі, як кістка від несвіжої риби. - Я ніхто і звати мене ніяк для закону. Хоча це дивно, з огляду на те, чим я володію. - Я на мить заплющую очі, слухаю власний голос, він здається мені старшим за мене. - А ти можеш написати заяву. Розповісти про це. Довести слідчим, що цей покидьок живіший за всіх живих. І що немає жодної причини тримати твого батька під арештом.

Нарешті щось падає всередині мене. Камінь. Я навіть чую, як він шурхотить, ковзаючи вниз, розбивається на дрібнюсінькі уламки. Вони дряпають ізсередини, але дихати стає трохи легше. Коли в тебе є дія, ти вже не просто жертва власного сорому.

- Але… як? - у голосі Олі вперше тремтить щось людське, не голі леза.

Я прожила шок на відкритому повітрі - холод уночі підперізує ребра, і ти ніби загартовуєшся. Я бачила його на власні очі - Стаса, живого, нахабного, з пальцями, що не тремтять, коли він запихає в зуби сигарету. Оля - у квартирі. Тісний простір завжди робить страх гучнішим. Вона змушена вірити на слово людині, яку ще хвилину тому хотіла стерти з лиця землі. Я це розумію. І від того мені ще огидніше, що я прошу її довіритися.

- Не знаю, - відповідаю чесно. - Нехай ще раз перевірять. Нехай влаштують цілодобову засаду. Нехай натиснуть на лікаря - там хтось замішаний, ну не міг же він сам себе покласти й "прописати" кому. Хтось "нагрівся" на цьому. Я можу піти з тобою у відділок. Просто мене все одно не пустять усередину.

Я ловлю тишу. І розумію, що камінь упав не один. Десь глибше, у темнішій частині грудей, щось ще відпало. Шурхіт інший. Як від далекого пакета, що його тягне по асфальту вітер.

- Я передзвоню, - тихенько кидаю в слухавку та прислухаюся.

Я опускаю телефон на стіл і вловлюю новий звук. Шурхіт. Наче папір лизнув підлогу. Наче тканина з’їхала з підлокітника. Наче… миша. На кухні? Я навіть бачу це очима уяви: дрібна сіра кулька з чорними блискучими очима, яка гризе мої хлібці. Я купила їх учора, аби щось перекласти в шлунку - не їжа, а компроміс із совістю. Повноцінно їсти не виходить, коли через тебе інша людина сидить у в’язниці. Навіть якщо ти не хотіла цього. Навіть якщо не планувала. Провина це не справедливість. Провина це невід. Вона тягне вниз, а ти все ще намагаєшся дихати.

Шурхіт наполегливий. І, судячи зі звуків, миша там не одна. Або вона велетенська, така собі польова з характером, з претензією на чихуахуа.

Я підіймаюся, знаходжу капець. Цей об’єкт завжди здавався мені смішною зброєю; але смішні речі дивовижно добре лежать у руці, коли страшно. Озброююся. На носочках, щоб не злякати звіра і, якщо чесно, щоб не злякати саму себе звуком власних кроків, поволі рухаюся в бік кухні. У напівтемряві меблі виглядають інакше: кути суворіші, тіні глибші, світло з вулиці лягає прямокутниками на підлогу й ріже простір на смуги.