Розділ 41

Добре, що батьки забрали Денчика. Добре - кажу собі вперто, ніби ця мантра може заглушити порожнечу в животі, де ще вчора було тепло маленької долоньки. Квартира без дитячого дихання звучить інакше: луна, що відбивається від кухонних шафок; тік-так годинника раптом стає голосним, як серце на кардіограмі; навіть чайник свистить так, ніби свариться. 

Я тягну ковток, обпікаю язик і смакую цей біль, бо інший - значно гірший. Якщо Лероя посадять, навіть якщо на один-єдиний рік - я собі цього не пробачу. Він закрив нас із сином своєю спиною, а тепер моя черга стояти.

Вперше за довгий час у мене немає обов’язку тут і зараз бути мамою і це страшно. Коли виповзає тиша, виповзає відповідальність, велика й слизька, як вуж. 

Я беру телефон і список: хто що бачив, хто дзвонив, хто біг. Знайомі знайомих, чергові поліціянти, прибиральниця на атракціонах, навіть продавчиня цукрової вати - розмотаю цю котушку до самої дерев’яної серцевини.

Чоловік з атракціонів знаходиться швидко. Його номер мені кидає хлопчина з павербанком і сірими очима, той самий, що колись прибирав після "свята". Виявляється, "щур" - так і записую собі в нотатках: ЩУР бере гроші за "покатай дитину без черги", а коли виникає будь-який конфлікт, першим дзвонить "куди треба". Відчуття, ніби мене обплутують нитки з липкою смолою: як ми віддали йому ту сотню, як усміхнулись, як дякували — я, із власної дурості, годувала ту саму пащу, яка потім клацнула за нашою спиною зубами.

- Алло, - голос сонний, роздратований. - Хто це?

- Ти той, хто тоді викликав поліцію на атракціони? - я кажу тихо і рівно, бо коли спокійна - мене бояться більше. Ну або мені так здається, що бояться. Якщо я взагалі в когось можу викликати це почуття...

- А вам… вам яке діло?

- Мені діло до того, що через твій дзвінок людині світить реальний строк. І якщо ти завтра не з’явишся у відділку й не скажеш, як було насправді, я подбаю, щоб твої схеми знали не тільки діти з цукровою ватою.

Випалюю різко, впевнено, без запирань, адже від цього залежить життя людини, яка заступилася за мене. Мого сина. Мою родину.

- Погрози не працюють, - фукає. - Я все законно зробив.

- Законно? - мене стискає сміх, який шкрябає горло. — Тоді давай по закону. Відео з камер є. Твої "чайові" теж є - люди бачать. Я вже говорила з інспектором безпеки парку і з бухгалтером, якому ти несеш свою "десятину". Уяви моє здивування, але ми двоє знаємо, що так працює. Ти підеш і скажеш: чоловік заступився за жінку з дитиною, на яку агресував неадекват. Бо так і було.

Пауза. Тиша сиплеться дрібним каменем у слухавку. Я чую, як він сопе.

- Я… я піду… - видавлює.

- Завтра.

— Завтра я на зміні, того....

- Завтра, - повторюю лагідно, як з Денчиком, коли він вчиться вимовляти. - І я перевірю.

Кладу слухавку. 

Вперше за три дні мені хочеться повірити, що реальність піддається. Але відразу ж спливає інша реальність - лікарня. Там, де, якщо Стас помре, ніякі свідки вже не допоможуть.

Мені соромно зізнатися, як легко я перетворююсь на божевільну. Лікарня зсередини пахне хлоркою і запеченою на батареї пеленою — тут завжди трохи дитинства і трохи кінця світу. 

Я приходжу зранку, коли жінки у білих халатах ще поспішають, бо зміна; я приходжу ввечері, коли вони вже втомлені й очі грузнуть в усталені фрази. На кожне моє "скажіть, будь ласка" я отримую майже ніжне "це конфіденційна інформація". Слово "конфіденційна" нагадує бетон — гладкий, холодний, без щілин. Я намацую його пальцями, шукаю, де б забити цвях, нависнути, перелізти, але ні.

На третій день у мене відчуття, ніби я живу між двома дверима — автоматичними, що роз’їжджаються з сухим шурхотом, як шиби в холодильнику. Я навчаюся обличчям: чергова №1, у неї родимка біля лівого кутика губ і звичка не дивитися в очі; чергова №2, казенно-грайлива, що за кожного "пацієнта" каже "ваш" чи "наш", ніби діти в садочку діляться кубиками; чергова №3, молода, з втомленими руками й дуже недосвідченою совістю - вона і проговорюється.

- Як можна стільки часу бути "без новин"? - я вже не прошу, я злюся. Голос піднявся й одразу впав. — Він або помер, або вижив.

- Він у комі.

Вона одразу ж осікається, прикриває рот долонею, наче можна втягнути назад сказане.

- Вибачте, я… я не маю права…

- Дякую, - кажу і дивлюсь так, ніби благословляю її на невідомий подвиг. Насправді в мені розсипається щось велике: я не хочу більше смикати ці двері.

На лаві навпроти лікарні табличка з облупленою фарбою і чорним маркером "НЕ ЛЯГАТИ". 

Я сідаю, як законослухняна громадянка. 

Темніє. Світ скручується в спіраль, де в центрі — світловий куб лікарні, і туди вповзають люди, як мурахи в цукорницю. Проходять пари, виходять одинокі. 

Безхатьки, як циклічні комети, повільно обертають свої траєкторії навколо лавок Дивляться, як я сиджу. Їхні погляди колючі: ти зайняла нашу територію. Я опускаю очі. Соромно, ніби справді відтиснула когось від шматка картону.

Коли холод нарешті проходить крізь джинс і впивається намертво в коліна, я починаю їх терти. Шкіра дерев’яніє, а в голові голос: "Йди додому". А другий голос: "А раптом саме зараз його вивезуть на КТ, а раптом саме зараз хтось вийде, хто знає хоч щось". 

О третій ночі мені найбільш самотньо. Навіть цикад немає, тільки каталки за стінами, що інколи дзеленчать металом об метал. 

Я спираюся лопатками на спинку лави й рахую: один вдих, два, три. Мені хочеться плакати, але сліз ніби вже не завезли. І саме тоді двері лікарні знову розсуваються - коротко, дзвінко, як нота, яка все життя чекала свого такту. Виходить чоловік. На ньому лікарняна піжама і поверх куртка, явно не його - завелика, плечі в ній тонуть, як човен у важкому морі. Волосся скуйовджене, не то вимите, не то забуте. Обличчя бліде, але живе. Живе. І в мене серце, яке так дисципліновано цокало весь вечір, раптом перестрибує два такти, забуваючи працювати...