Розділ 40

Лерой

***

Коли двері з клацанням замикаються за спиною, звук ще довго дзвенить у вухах. У СІЗО звуки взагалі живуть окремим життям: вони не стихають, не згасають, а в’ються, як тонкі іржаві дроти. Метал по металу, метал по бетону, метал по тобі.

Оля входить і я бачу не першу-ліпшу дівчинку з інстаграму - бачу свою дитину, яку я погано прикрив від світу. Вона стала гостра. Гострі вилиці, очі тонкі, напружені. Волосся затягнуте так міцно, що мені боляче на неї дивитись. 

Вона сідає на цей дурний стілець, що хитається, ніби втратив рівновагу так само як і ми. Скло між нами заплямоване, як і репутація кожного, хто сюди потрапляє. У телефоні для розмов тріщина, тоненька, мов шрам. 

Я беру трубку першим.

- Привіт, люба, — кажу тихо. Голос мій глухий, чужий. Я сам собі чужий в цій всій будівлі.

Вона бере трубку обережно, ніби той пластик може вжалити.

- Привіт, тату.

Я чекаю, дозволяю тиші побути між нами. Колись я вмів говорити з людьми, які приходили в бар після бійки й хотіли одразу ще бухнути. Я знав, коли мовчати, коли налити, коли дати відро льоду прикласти до синяка, а коли просто поставити руку на плече. Тепер мій арсенал тільки слова. І тиша. 

- Як ти? - питаю. Слова прості, як гвіздки. По одному. Не поспішаючи.

Донька не відводить погляду. Я бачу, як деренчить її підборіддя. Декілька секунд вона ковтає те, що збиралася сказати. Потім вирішує не ковтати.

- Якщо чесно - дуже погано.

- Слухаю, - намагаюся звучати беземоційно, адже якщо зараз сам піддамся на емоції, то мала тут же розридається.

- Я була в лікарні, - каже вона, і вже губи підмикаються до підборіддя, в такт йому починаючи тремтіти. - Того чоловіка, якого ти вдарив... він на грані між життям і смертю.

Спочатку я не розумію. Моє тіло розуміє швидше за мозок: в мені стискається щось, як кулак, в шлунку пливе холод. Потім приходить думка, проста й тупа, мов дерев’яна палиця: не може бути. Я ударив його, так. Я відчув суглобами пальців, як його шкіра поїхала по кістці. Але то був не нокаут і навіть не той удар, після якого зуби збирають з асфальту. Зовсім ні.

- На грані? - повторюю, ніби це слово можна вдихнути й віддихатися. - Як так? Він не падав головою. Там не було бордюру. Я бачив.

- Лікарі кажуть про набряк. Можливо, був прихований удар. Можливо, він упав уже потім, - мала говорить рівно, але я чую, як кожне "можливо" дереться їй горлом. - Я не медик, тату. Я тільки знаю, що він в реанімації. І що все дуже, дуже погано.

Мені хочеться сперечатися з повітрям, зі стінами, зі склом. Мені хочеться сказати: "ні, не вигадуй, не перебільшуй", але я дивлюся на неї, і бачу в очах ту правду, яку брехнею не заб’ють.

- Що сталося, тату? - Оля дивиться прямо. - Ти можеш пояснити? Чому ти вдарив цього чоловіка?

Я закидаю голову назад і вдихаю повітря, яке тут завжди пахне залізом. До цього питання я був готовий.

- Доню, - кажу, і пропускаю "будь ласка, пробач", пропускаю "не сердься" - ці слова тут не працюють. - Тобі не має бути соромно за батька. Я вступився за дівчину. Я зробив те, що мав зробити чоловік, коли бачить несправедливість. Я не бачу в цьому зла. Я бачу в цьому… - на мить шукаю слово, як ключ у темряві біля дверей. - Обов’язок. Перед собою. Перед тобою.

Вона на мить дивиться кудись крізь мене, ніби намагається скласти пазл.

- Що? - питаю. Я бачу цю секунду, що розширюється, як тріщина в цьому бісовому телефоні для переговорів.

- Ти… випадково не за Ніку вступився?

Я дивлюсь на свої руки. На кісточки, що розбили комусь вечір і, можливо, життя. Я хочу сказати "ні". Я хочу сказати "ти що, доню, про що ти". Але мій язик раптом стає важкий, як свинець. Я мовчу. 

- За неї? - наполягає Оля. - Тату, що вас пов’язує? Чому ти так дивно на неї реагуєш? Я ж бачу.

- Не вигадуй дурниць, - кажу, і чую, як це звучить. Ніби я намагаюся заштовхати великого птаха в маленьку клітку. - Вона твоя подруга. Просто подруга. Мені немає чого тут пояснювати.

Очі малої темнішають. Я знаю цей погляд: коли вона була малою, я казав "не чіпай гаряче", а вона торкалась пальцем каструлі, щоб перевірити, чи правда. Вона і зараз хоче перевірити правду на дотик. І їй боляче.

- Просто подруга, - повторює повільно. - Тоді чому її тут немає? Де вона? Чому не прийшла, коли тобі так потрібна підтримка? Чому ти її прикрив, а вона живе далі, ніби нічого не сталося?

Ці слова заходять мені під ребра. Я роблю короткий вдих. Клята трубка в руках стає липкою.

- Вона… — кажу і зупиняюся. Слова ковзають, як риба в мокрих руках. - У неї дитина. Хлопчик. Ти знаєш. Йому нелегко. І їй нелегко. Вона… 

Я знову зупиняюсь. Бо якщо продовжу, то скажу більше, ніж маю право.

- Тату, чому ти говориш так, наче цей хлопчик - твоя справа? Чому ти кажеш про нього так… - мала шукає слово і шепоче: - наче він тобі не чужий.

Я мовчу. Я відвожу погляд. На склі між нами лишається відбиток мого дихання - коло, що розширюється й зникає. У вухах б’ється пульс. Коли я вперше побачив Денчика, він дивився на мене так само як я зараз дивлюсь на Олю: ніби намагається впізнати. Я рахував мимоволі: місяці, дні, випадковості. Складав, віднімав. Вийшло рівно. Надто рівно, щоб назвати це просто збігом.

Я не скажу цього вголос. Я не скажу: "Донечко, в мене, можливо, є син". Бо "можливо" - це не факт, але це й не нічого. Це той камінь, який або поставить міст, або розвалить берег.

- Вона не прийшла, бо боїться, - нарешті промовляю. - Або не може.

Оля стискає губи. Я бачу, як у неї тремтить рука, що тримає трубку.

- Вона боїться, - повторює вона. - А я? Я не боюся? Думаєш, я з лінощів сюди прийшла? Думаєш, мені легко дивитись, як мого батька ведуть по коридору? Як на нього дивляться? Мені теж страшно. Але я прийшла. Бо ти - мій батько. І я хочу знати правду.

- Доню, - кажу. - Правда проста. Я вдарив, бо вважав, що повинен. Я не знав, чим це закінчиться. Я не хотів, щоб він лежав у лікарні. Я не монстр. Але я не відвернувся. І якби час прокрутили назад, я б знову не відвернувся.