Розділ 39

Я підійшла до будівлі відділку, ніби це вже була в’язниця. Не просто адміністративний фасад із потрісканим тиньком і облупленими сходами, а справжній кам’яний монстр, що височів переді мною й ковтав у свої нутрощі всіх, хто робив крок усередину. Холодні стіни, сіро-брудні, подекуди пошрамовані тріщинами, ніби їх колись дряпали руками ті, хто втрачав надію.

Всередині мене зустрів напівтемний коридор, затхлий і задушливий, ніби повітря тут роками не змінювалося. Двері позаду різко скрипнули, й цей звук вдарив у горло разом із запахом пилу, тютюну й старого лінолеуму. Я ледь стрималася, щоб не вийти назад, аби знову вдихнути свіже повітря. Але знала: дороги назад немає.

Мене не пустять далі за ресепшн - це я усвідомлювала ще до того, як переступила поріг. Слово "ресепшн" раніше завжди мало для мене приємний відтінок: готелі, подорожі, відпустки, легкість і передчуття нового. Я навіть ловила себе на усмішці, коли бачила табличку "Reception"- у ній завжди ховалася надія. Але зараз… це слово прозвучало в моїй голові як іронічний жарт, що застряг у горлі. Усміхнутися не вийшло. Лише істеричний клубок піднявся по стравоходу, не даючи доступу свіжому повітрю.

Я все одно пішла вперед. Бо треба було бодай щось: слово, погляд, натяк. Де Лерой? Де його тримають?

За столом сидів чоловік у формі. Лице його було кругле, але неживе, мов із пластиліну. Очі майже не кліпали, рука рівномірно виводила в журналі якісь каракулі.

- Пані, у відділок вхід лише для родичів, або за офіційним викликом, - промовив він, не піднімаючи голови. Голос прозвучав глухо, безбарвно, з такою байдужістю, що я на секунду подумала: може, це не людина, а автовідповідач, що відтворює заздалегідь записану фразу. Людина не може бути настільки беземоційною.

- Я хочу дізнатися, де… де він, - слова застрягли в горлі, наче риб’яча кістка. Я ковтнула, спробувала видихнути, й нарешті виштовхнула їх назовні.

Він підняв очі - короткий, порожній погляд. Ледь скривив губи, так, ніби я попросила щось ганебне чи смішне, наче позичити в нього сигарету.

- Інформація закрита. Чекайте.

Просто й сухо. Наче удар дверима перед носом.

- Я прошу вас, я тільки… я не буду заважати, мені просто треба знати, де він, - мій голос затремтів. Пальці судомно вп’ялися в ремінець сумки. Я відчула, як метал пряжки врізається у шкіру долоні, лишаючи маленькі болючі вм’ятини.

Але правоохоронець уже знову втупився в журнал. І все. Крапка. Світ закінчився. Стіни навколо стали вищими, повітря густішим, мов глина. Відчай накрив мене, як мокра ковдра: важко, липко, безжально.

Я вже розвернулася. Вже зробила перший крок назад - туди, де холодна ніч хоч і різала легені, але все ж була кращою за цей задушливий морок. І тоді… я побачила її.

Оля.

Її постать вирізалася з темряви коридору різко, як ніж із піхов. Вона йшла впевнено, прямою лінією, без вагань. Її кроки відлунювали у тиші, наче удари по серцю. З кожним її рухом моє тіло стискалося, немов хтось обмотував мене дротом.

Вона виглядала інакше. Волосся було зібране в тугий хвіст. Плечі рівні, підборіддя підняте - в усьому її образі відчувалася напруга, наче вона тримала себе силою, аби не розсипатися. Обличчя світилося блідістю, але в очах блиск леза, гострий і небезпечний.

Ми зустрілися поглядом. І в ту мить час зупинився. Дзижчання лампи зависло в повітрі. Я навіть забула, як дихати.

- Ти? - її голос прозвучав грубо, як удар. - Що ти тут робиш?

Мені не вистачало повітря. Не було сил прикрашати чи брехати.

- Я знаю про твого батька, - зізнання вирвалося з мене, як крик пораненої.

Оля завмерла. Її очі звузилися, як у хижака перед стрибком.

- Звідки? - Голос дівчини став небезпечним. Низьким. Затягнутим, як дріт, що ось-ось лусне.

Я ковтнула. Хотіла відвести погляд, але не змогла.

- Я… бачила. Все.

Кілька секунд ми мовчали. У цих секундах було більше, ніж у цілих днях. Потім вона вистрілила наступним:

- Якщо ти знала, то чому прийшла тільки через сім годин після затримання?

Я заплющила очі на мить, вдихнула. Слова виходили уривками, як шматки скла, які ріжуть ізсередини:

- У мене не було з ким залишити Денчика. У нього була істерика… він ридав, бився, я ледве його вгамувала. А вести сюди… вести його сюди, у відділок… це була б катастрофа.

У грудях знову піднявся клубок. Я згадала його маленькі тремтячі пальці, що вп’ялися в мою сорочку, наче він боявся, що я зникну. Його щоки, гарячі й мокрі від сліз. Його голос, захриплий від крику. Це була не просто дитяча істерика - це був крик про допомогу, який рвав мені серце.

Та слова не справили на Олю жодного враження. Вона посміхнулася гірко, холодно, відсторонено.

- Катастрофа? - дівчина зробила крок ближче. Її тінь накрила мене. - Катастрофа не у твоєму Денчику, Ніко. Катастрофа у тому, що я тільки-но з лікарні. Де лежить потерпілий. На грані між життям і смертю.

Її голос зламав мене. Він був як батіг. Кожне слово шмагало по шкірі.

- Якщо він помре… - вона ковтнула повітря. Її очі блиснули сльозами, але вони не впали. Застигли, зависли, як скляні кульки. - Якщо він помре, моєму батькові впаяють такий термін, що ти й уявити не можеш...

І тоді я зрозуміла: переді мною стоїть не просто дівчина, а людина, яку зараз розриває навпіл. І в її очах я побачила не лише злість. Там була паніка. Там була любов до батька, перемішана з відчаєм, від якого їй хотілося кричати.

Я зробила крок назад. Стало важко стояти під цим поглядом. Ноги підкошувалися, наче земля під ними втрачала твердість.

"А що, як він справді помре?" - ця думка зупинила моє серце...