Розділ 38

- Мужик, знову ти? - протяжно, з тим своїм огидним присмаком п’яної зверхності.

Стас. Чи радше його подоба, бо людиною цю зім’яту постать назвати вже важко. Він кривиться так, ніби йому голову в лещата всунули й крутять гвинтами, доки череп не тріщить. Хоча, може, воно й справді так - у його мозку зараз точно суцільний бардак. Достатньо зробити крок ближче, й у ніс ударяє "запашок", наче від відкритої бочки з брагою. Від того смороду аж горло стискає, хочеться вивернутися назовні.

Я давно навчилася по цьому запаху вгадувати стан людей. Якщо витає такий густий, кислий перегар - значить, людині вже байдуже, чи впаде вона під машину, чи впустить себе в бійку. Сьогоднішній Стас саме такий. І головне, що його тупа пика не усвідомлює: він сам винен у своїх стражданнях. Ні, йому кортить перекласти провину на когось іншого. На когось сильнішого. На Лероя. І, як на біду, він саме тут.

Лерой виходить уперед, його широченна спина відтинає Стасові огляд на мене з Денискою. Моя дитина притискається до мене, обіймає руками так, що мені в груди боляче, але я тільки ще дужче ховаю його за собою.

- Впізнав? - голос Лероя низький, глухий, немов камінь з-під землі заговорив. Він робить крок уперед і стає прямо між нами й цією п’яною потворою. - Вже непогано. Але було б куди краще, якби ти послухався моєї поради та не ліз до них. Я ж попереджав.

В його тоні немає фальші, там немає пафосу чи показухи. Це звучить як вирок.

- Ахахахах!

Сміх Стаса б’є в мої вуха, як іржавим цвяхом дряпають дошку. Огидно, бридко. Він виглядає так, ніби з нього витікає не лише перегар, а й сморід зіпсованої душі.

Я відвертаю обличчя, але від того не легше: повітря, напоєне його випарами, усе одно знаходить дорогу в мої ніздрі. Я відчуваю, як мене нудить. Лише думка про сина змушує триматися й не показати слабкість.

- Попереджав? - Стас або в дупель п'яний, або дурний. Сьогодні, можливо, навіть комбо, бо взагалі не звертає уваги на потенційну небезпеку. - А ти хто такий, щоб мене попереджати, та і ще щось забороняти?

Я бачу, як Лерой трохи нахиляє голову, і в його рухах є та сама небезпечна спокійність, що буває перед вибухом.

- Твій особистий Господь Бог, - каже він тихо. І від того тихого голосу стає страшніше, ніж від крику. - І повір, я не зупинюся, якщо треба буде порушити заповіді. Такі, наприклад, як "не покаліч". Можу й далі перейти – аж до "не вбий".

Я не бачу його обличчя, тільки широкі плечі перед собою, але шкіра на моїх руках покривається сиротами. Я відчуваю, як він кипить, як напруга навколо нас стає майже відчутною. Наче повітря густіє, важчає.

- Покаліч? Вбий? - Нарешті, і до Стаса доходить, що це все не ігри, не пусті обіцянки, котрі кидають один одними школярі на перерві між уроками. - А хто вони тобі такі, що ти так паришся за них? Га? Що готовий на зону відкинутися, аби захистити цю видру та її...

Я ще не встигаю подумати, що він скаже далі, як Лерой різко обриває:

- Пику захлопни, паскуда!

Його голос, наче вибух грому над головою. Мурашки біжать моєю спиною, а Дениска починає ще більше тремтіти. Я чую, як він хлипає, його маленькі пальці впиваються в мою сорочку. День, який мав стати для нього святом радості та розваг, перетворюється на кошмар. І я відчуваю безсилу лють: чому саме зараз, чому саме знову?

- Стоп, стоп, стоп! - Стас підіймає руки, на мить завмирає. Його обличчя зводиться в гримасу, ніби він пробує вирішити, чи втікати, чи добивати. Може, рештки здорового глузду борються з алкоголем, але надовго його не вистачить. - А ти випадково не батя малого?

І от у цей момент час завмирає.

Навіть повітря перестає рухатися. Десь за нашими спинами діти ще катаються на гойдалках, але я не чую їхнього сміху. Всі дивляться на нас. Ніби весь простір стискається в маленьку точку - між нами трьома.

- Тебе це немає гребти!

І тому ця фраза у цій тиші як набат серед глухого лісу. Як барабан під час молитви у церкві.

- Значить, це ти зробив малого, а коли діло дійшло до наслідків, то ти...

Скоріш за все, Стас сьогодні вночі не спав. А якщо і закимарив на пару годин, то цього явно було замало, щоб привести макітру в порядок та не продовжувати цю чортівню. Тому Лерой робить йому величезну послугу, тушачи світло. В прямому сенсі цього слова.

Дениска затих, перестав плакати й тремтіти, хотів було повернути голову до того, що трапилося, але я вчасно пригорнула його назад до себе. Бо таке не для очей дитини.

Тепер вже точно всі замовкли. Зараз всі погляди спрямовані в нашу сторону. Де я заклякла з дитиною на руках, а буквально в пару метрах від нас лежить чоловік. Без свідомості. Взагалі не рухається. І ще один, котрий теж не ворушиться, ніби чекаючи поки його суперник підійметься й поєдинок продовжиться.

А потім цей вакуум розриває звук сирени. Спершу тихий, десь на горизонті. А за кілька секунд він уже тут - ріже повітря, влізає у вуха, стискає груди. Червоні та сині спалахи пробивають простір, відбиваються на моєму обличчі, танцюють по щоках...