Розділ 37

Сусідня машинка. Чоловік за кермом. Точніше покидьок з огризком між ногами. Бо справжній чоловік так не чинить. Справжній не опускається до рівня, де дитяча сльоза стає приводом для сміху. В цього ж очі розширені, в зіницях гойдається божевільний вогонь, губи розтягуються в широку, нещиру усмішку, що тонко межує з гримасою. Сміх виходить з нього різкими, металевими бризками - такий, що пробирає до кісток і залишає липкий холод на шкірі.

Стас. Знову.

- Ну що, малий? - кричить він крізь гуркіт атракціону, розганяючись втретє, ривком кидаючи свою машинку в наш бік. - Чого плачеш, а? Весело ж! Дивись, яка гонка!

Я ще встигаю відчути, як тіло Дениска здригається в моїх руках - дрібно, безпорадно, наче в нього всередині дрижить маленький дзвін. Його плач виривається назовні, голосний, рваний, беззахисний, як запах дитячого страху, що раптово наповнює повітря між гумовими бамперами. Він ридає короткими, болісними ковтками і я знаю: саме зараз цей момент заходить у нього під шкіру й там застигає навіки, як чорна скалка. Не захват від нового досвіду з машинкою, не сміх, не дитяча гордість за перший "заїзд". Ні. Все накриє чорне покривало, під яким лише тремтіння й сором, і холодна пам’ять: було страшно.

- Синку, тримайся! - видихаю, одна рука зривається на кермо, інша прикриває його голову, долонею накриваю тепле, мокре волоссячко, притискаю його до себе, ніби можу грудьми відгородити від удару, від світу, від його безглуздих дорослих ігор.

Машина здригається від чергового тарану - тупий удар у бік, метал під бампером стогне, під ногами на мить пустіє, і моє серце падає кудись у район педалей, там, де гума ковзає й цокає по металевій підлозі. Груди стискає так, що повітря рветься на уламки. Стиснуті пальці Дениска впиваються в мій одяг, тягнуть тканину так, що, здається, він роздере її до швів. Мені боляче і я вдячна за цей біль: він тримає мене в реальності, не дає потонути в паніці.

Я тисну на газ. Машинка ривком виривається вперед, і я спрямовую її не в хаотичний лабіринт атракціону, а прямо до старту. До виходу. До безпеки.

Контролер. Його обличчя бачу вже здалеку. Він стоїть, спершись на поручні, спостерігає, але не втручається. Байдужість застигла у його зіщулених очах. Йому абсолютно начхати на те, що відбувається на майданчику.

Я ловлю його погляд. Мовчки питаю: "Ти чоловік чи ні? Це твоя робота чи просто спосіб урвати зайву купюру?"

Він моргає. Повільно зсуває погляд убік, ніби з втомою переставляє таблички в собі: "не бачу", "не чую", "не моя проблема". Вдає, що нічого не помічає. Бо за людяність, за відповідальність ніхто не платить. За них не купиш каву. А в його випадку - те, від чого ця паскуда стане ще паскуднішою.

Я пригальмовую біля виходу. Колеса скриплять, машинка, ніби полегшено притискається до борту. Підіймаюся, тримаючи Дениска так, ніби мене зараз схоплять за плечі і я не маю права випустити його з рук навіть на мить. Його обличчя мокре від сліз, сльози застигли в куточках очей і тремтять на війках, щічки гарячі, як обпечені, губи тремтять, і з кожним вдихом він видає короткий, хрипкий звук, схожий на схлип.

- Все, все, ми вийшли, - шепочу так, щоб чула лише його шкіра. - Все, любий, я з тобою. Дихай, просто дихай. Я тут.

І в ту ж мить ззаду різко гальмує ще одна машинка, бампер чиркає об борт. З неї, ніби з кишені, випірнає Стас. Вивалюється - саме так: він наче зсипається на підлогу, спирається на край, хитається, але випростовується, вирівнює плечі й усміхається самовдоволено, наче щойно виграв перегони. Ніби не налякав дитину до гикавки, а взяв першість у "формулі уно". 

- Ну що, малий, чого ревеш? - нахиляється ближче, голосно, надривно, майже з захватом звертаючись до мого сина, ніби той йому приятель по чарці. - Було ж весело! Ха-ха!

Дениско, все ще захлинаючись від плачу, на мить відривається від мене, дивиться на нього широко розкритими очима і вигукує крізь ридання:

- Ні! Не весело!

Його слова як ляпас. Простий дитячий вирок, який звучить голосніше за будь-які мої крики. Він знову ховає обличчя у мене на грудях і продовжує ридати, судомно здригаючись.

У мені закипає лють. Вона підіймається від живота до горла, шурхотить у вухах, клацає в зубах, як іскри. Вона така проста й праведна, ця лють: розірвати, стерти з лиця землі за ці сльози, за цей нестримний дитячий жах, за приниження, що розляглося в повітрі, як запах розлитого спирту.

Я роблю крок уперед і світ на мить звужується до його обличчя. І раптом різкий, огидний удар в ніс. Запах. Вчорашній перегар, змішаний зі сьогоднішнім, кислий, товстий, із гіркими нотками дешевого алкоголю. Від нього тхне так, що в мене згортається шлунок, і нудота підступає, обпікаючи горло.

- Це все через тебе, - хрипить Стас, нахиляючись ближче, так близько, що я бачу пори на його шкірі, відчуваю тепле, обважніле дихання. Слова бризкають мені в обличчя крихітними краплями - кожна з них смердить. - Цього всього б не було, якби ти вчора відкрила двері. Якби вийшла зі мною поговорити по-нормальному, а не викаблучувалася як остання лярва.

- Зникни, - виривається з мене крик. Голос мій ламається, але він гучний, сповнений ненависті й болю. - Зникни з нашого життя! Чуєш? ЗНИКНИ!

Він лише усміхається. Очі каламутні, губи розтягнуті.

- Ні, - повільно вимовляє, наче смакує відчуття влади над моїм безсиллям. - Не зникну. І що ти мені зробиш? Ха?

Мій подих рветься уривками, ніби я бігла довго й даремно. Слова застрягають у горлі - не тому, що їх немає, а тому, що вони безсилі проти цього стану, проти суміші алкоголю й злості, що робить його божевільним. Зараз він справді може піти далі. Він п’яний, він безконтрольний, йому байдуже на наслідки. Байдуже на людей довкола, які стоять і удають, що це їх не стосується. Я відчуваю, як навколо нас утворюється порожнеча, як простір ніби відсахується від нас: двоє дорослих і дитина - чужа драма, краще не втручатися. Краще зробити селфі на фоні вогників і піти по попкорн. Краще жити, ніби поруч нічого не горить.