Розділ 36

Кому тут нічим зайнятися, що він так відверто пропалює мене поглядом? Здається, з кожним днем підозрюваних у цьому світі стає все більше. Тих, кому я перейшла дорогу, навіть не бажаючи того. Тих, хто з невідомих причин чіпляється до мене очима, ніби я їм щось винна. І від цього стає моторошно: не знаю вже, кого краще зустріти, повернувши голову - знайому байдужу постать чи чергового невідомого "мисливця".

Та ігнорувати цей нав’язливий "інтерес" у мене не виходить. Чую його потилицею, відчуваю, як щось липке тягнеться до мене. Тому… Так. Ось він хто.

Розтягую губи у вимушеній посмішці, коли наші очі зустрічаються. Контролер атракціону. Його обличчя сяє тією самою зверхньою самозадоволеністю, яку добре впізнаєш: "я тебе обдурив, і ти це знаєш, але зробити нічого не зможеш". Легко читається по ньому - людина, якій за щастя заробити «на каву», просто закривши очі на правила.

Але головне зараз не він. А маленьке сяюче обличчя поруч. Очі мого сина світяться від передчуття, і я знаю: для цього варто було піти на хитрощі. Його щастя коштує всіх грошей світу.

- Тобі подобається? - запитую тихо, ніби перевіряю, чи не помиляюся.

- Так! - вигукує Дениско, і ще навіть не рушивши з місця, він вже на сьомому небі. Нашій машинці ще чекати старту, але в його світі ми вже мчимо на повній швидкості. - Мам, я ж буду рулювати?

Я усміхаюся. Як же я можу сказати йому "ні"? І все ж мушу. Бо він замалий. І хоч цей атракціон розрахований на дітей, але аж ніяк не на таких дрібних, як мій Денчик. Він ще не розуміє, що таке швидкість, відповідальність, контроль. А моє завдання - зробити так, щоб він думав, що керує сам, і водночас не дати нам врізатися у першу ж стіну.

- А мені дозволиш? - нахиляюся ближче, заграю, удаю, що це велика честь для мене.

Він на мить задумується. Його губи ворушаться, наче він пробує зважити: а чи не зіпсує мама всю цю пригоду? Та зрештою він великодушно киває:

- Так.

- От і добре, - усміхаюся ширше. - Тоді будемо разом керувати.

Контролер, який ще мить тому розглядав мене, дає сигнал. І його посмішка наостанок чітко говорить: "побільше б таких дуреп, як ти". У грудях щось заколює, але я роблю глибокий вдих. Не все у цьому житті вимірюється грошима.

Я тисну на газ. Машинка здригається й рушає. І в ту ж мить мій син вигукує:

- Кла-а-а-ассс!

Його очі палають таким світлом, ніби він щойно сів за справжнє спортивне авто. У перші секунди він навіть забуває про кермо - йому вистачає відчуття швидкості, того, що ми мчимо з вітерцем, а навколо миготять інші машинки.

- А тепер клади ручки на руль, - нагадую лагідно. - Будемо їхати разом.

Дениско слухняно тягнеться. Спочатку невпевнено, обережно. Одна ручка. Потім друга. Його маленькі пальці лягають на холодний пластик керма, і він одразу напружується всім тілом. Обличчя стає серйозним, надто дорослим для його віку. Він дивиться вперед так зосереджено, ніби перед ним справжня автострада, де помилка може коштувати життя.

- Супер, - шепоче він, не відводячи очей від дороги.

І в цей момент мене раптом пронизує думка: тут би мав бути його батько. Це ж чоловіча забава - сидіти за кермом із сином, показувати, як крутити, як маневрувати. Я можу вдавати, що все під контролем, але глибоко всередині розумію: я не можу замінити йому тата.

Мимоволі думаю: треба буде купити авто. Справжнє. Так буде легше пересуватися, підвозити речі, та й для сина це важливо - бачити маму сильною. Але ж на це потрібні гроші. Не тільки на саму машину, навіть підтриману, а й на бензин, страховку, ремонт…

І тут же інше питання: а хто залишиться з малим, поки я працюватиму? Садочок? Няня? Чи, може, просити батьків, хоч я й не хочу їх втягувати?

Думки починають чіплятися одна за одну, мов зачіпки доміно. І ось у голові вже справжній гармидер. Наче треба викликати клінінгову компанію, щоб хтось навів лад у цьому хаосі.

Але вирішення приходить інакше - неочікувано, різко, боляче.

У нашу машинку хтось врізається.

Це відбувається так несподівано, що я не встигаю навіть закричати. Глухий удар. Ривок уперед. Усе тіло відчуває інерцію - мене кидає, груди впираються в кермо, руки судомно стискають пластик.

І перша думка, що промайнула: "А якби це була справжня дорога? Справжня машина? Я б уже цілувалася лобом із лобовим склом…"

- Синку, ти як?! - одразу повертаю голову до нього.

Дениско сидить ніби неушкоджений, але його очі… Вони великі, перелякані, вологі. Він навіть не може відразу вимовити слова, лише ледь-ледь киває. І я йду за напрямком його погляду. На винуватця "ДТП".

Людина у сусідній машинці розпливається в задоволеній посмішці. Він здає назад, щоб утекти? Я ще встигаю подумати про "правоохоронців", про логіку. Але ця людина, схоже, ніколи не чула слова "логіка". Бо вже за секунду він знову натискає на газ.

- Ні! - встигаю тільки обійняти сина, пригорнути його до себе.

Другий удар. Сильний. Потужний. Він проходить крізь усе тіло, наче хвиля. Голова відкидається назад, у грудях стискає. Зуби клацають.

- Ма-ам… - голос Дениска тремтить.

Я відчуваю, як його маленькі пальчики судомно чіпляються за мій одяг. Його плечики здригаються. І ті сльози, що ще хвилину тому здавалися неможливими в цій ейфорії, тепер котяться по щічках. Веселі катання завершуються плачем. Усе, що було святом, перетворюється на травму...