Розділ 35

Очі Олі свердлять мене так, ніби вона намагається дістати правду силою погляду. Це не просто цікавість, не дружнє "поясни мені", а щось жорстке, категоричне, як присуд. Я на мить відводжу очі й моїм рятівним колом стає маленьке обличчя Дениски. Мій синочок сидить на килимі, оточений цілим всесвітом із машинок. Його пальчики рухаються швидко й впевнено, він розставляє іграшкові автомобілі у довгій вервечці, будує "траси", розганяє їх по килимових "дорогах". Він зосереджений настільки, що я молюся всім богам, аби він нічого не почув із нашої розмови.

Дитячі ігри - це мій останній щит. Бо поки він захоплений кольоровими машинками, його вушка, здається, не ловлять мої дорослі слова, мої зірвані інтонації. Я хапаюся за цю надію так, ніби це соломинка над проваллям. Та все руйнується одним-єдиним звуком.

- Мам… - голос тонкий, але дивно серйозний. Великі очі, занадто дорослі для своїх років, підіймаються від іграшок і встромлюються просто в мене. Машинки тут ні до чого. Дитина відчуває головне, завжди відчуває.

Я хитаю головою, усміхаюся натягнуто. Всередині мене вже виростає холодний страх, який розливається шкірою липким потом. Бо я знаю - його погляд не дає шансів на втечу.

- Мам… - повторює він. Це "мам" не дитяче. Воно звучить майже як докір, як нагадування: "Я маю право знати. Ти ж завжди мені казала правду".

Сотні тисяч разів за його життя я відповідала на питання. Коли він питав, чому небо блакитне, чому сонце світить, чому пес гавкає, чому люди плачуть. Я завжди знаходила слова. Простими прикладами, дитячими поясненнями я вела його через світ. А тепер я в пастці. І вперше у житті я відчуваю, що моїх слів може не вистачити.

- Синку, ти, мабуть, зголоднів? - я хапаюся за перше-ліпше виправдання. Мені хочеться знову стати тією всесильною мамою, яка завжди знає відповідь. Але виходить лише втеча. І в цей момент я ненавиджу себе. Бо ще тоді, коли він тільки ворушився під серцем, я давала собі клятву: завжди бути сильною. Пояснювати. Захищати. Готувати до світу, який не завжди добрий. Я уявляла, що складні питання почнуться років у десять. Може, в сім. Але точно не тепер. Точно не толі, коли він ще такий маленький.

А малий раптом підіймає голову і каже зовсім іншим голосом:

- Мам… я ж твій син.

Це вбиває мене. Я бачу перед собою не хлопчика з круглими щічками, не бешкетника з машинками, а дорослого чоловіка в мініатюрі. Його погляд упевнений і серйозний, як у дорослого, що чекає пояснень.

- Так, золотце, мій, мій синочок, авжеж.

Я тягнуся до нього, хочу пригорнути, приховати своєю любов’ю все те, що не можу вимовити словами. Доторком перекрити порожнечу в голосі. Та роблю лише півкроку і зупиняюся. Бо розумію: цього разу обійми не врятують.

Та буквально пів кроку й усвідомлюю - так просто не буде. Не вдасться зіслизнути.

- Тоді чому тьотя Оля каже, що я його син? - Син кидає швидкий погляд на подругу, наче перевіряє: а раптом йому привиділося? Але ні. Сумніву нема. Він повертає очі до мене і моє серце стискається до болю.

- А зараз твоя мама нам все розповість.

Перше бажання - розвернутися, стиснути пальці в кулак та вдарити якомога сильніше. І мені буде навіть байдуже, куди прилетить - в живіт, плече, чи навіть в обличчя. Я миттю загоряюся негативними емоціями і їх наразі стільки, що потрібно виплеснути. Скинути баласт, який тягне мене на дно фізичного насильства.

- Давай так, Дениска, - кришечку підриває, вона торохтить так, що я практично її чую, і тільки наявність дитини в приміщенні змушує цю кришечку не злетіти до біса, - зараз ми швиденько поснідаємо, а після відправимося на перегони. Що скажеш?

- На які?

Хлопчик вже сумнівається. Ніби й хоче отримати відповідь на своє запитання, а вже ніби воно і не таке важливе. Кому потрібні ці відповіді, коли на горизонті маячать машинки, та ще й у парі з "перегонами"?

- Пам'ятаєш, коли ми ходили кататися на величезне колесо, - і я користуюся тим, що це дитина, що її увагу легко перемикнути, ловлю цей момент, поки він не втік, - і ти хотів покататися на таких гоночних автомобілях? Пам'ятаєш?

- Так.

Я пам’ятаю той день. Як він стискав маленьку іграшкову копію боліда в долоньках і дивився на дітей, що ганяли на справжніх машинках. Йому тоді відмовили, бо був занадто малий. Він мовчав, але я бачила - в очах блищали сльози.

- Що скажеш, якщо ми сьогодні там покатаємося? - Можливо, там буде інший працівник, не такий суворий. Можливо, вдасться дати невеличкий хабар, щоб "син не розплакався". Я готова навіть вкрасти ту машинку, лише б перемикнути сина на щось інше. На дитячі теми, які не роблять боляче. А біль залишити собі, самій у цьому казані варитися...

-  Хочу! Хочу! - він аж підстрибує. Його обличчя сяє, сміх дзвенить, наче дзвіночки.

І якщо моя дитина посміхається, якщо її очі сяють як от зараз, отже, я не найгірша мати у світі, і нехай які методи застосовую, але я роблю це заради щастя маленької людини.

- Тоді біжи мий ручки, я накриваю на стіл.

Не встигаю я договорити, як син підривається з місця й мчить у ванну, а вже через секунду чую шум води. І в мені на мить народжується тиша. Та звучить вона зовсім недовго.

- Я ж не Дениска.

Тільки це ще не кінець. Позаду стоїть доросла людина, яка не піддасться ні на машинки, ні на солодку вату, ні навіть на абонемент на всі атракціони.

- А жаль, - та я приймаю цей виклик, бо це моя квартира, мій простір, і я захищаю МОГО сина, - навчилася б тактичності у нього, було б легше жити.

У повітрі згущується напруга. Це вже не розмова подруг. Це дуель. Вона зі своїми звинуваченнями. Я з материнським інстинктом, який готовий роздерти будь-кого заради захисту сина.

Скандал? Будь ласка. Дружба? Якщо треба, хай розвалиться. Але мій син - це моя територія. І я не дозволю нікому, навіть їй, сунути носа.

- До завтра, - і дивлячись зараз в очі Олі я вже не розумію - вона мені ще подруга, вже знайома, чи навіть ворог, бо там блищить неприхована злоба, - саме стільки часу я дам тобі, щоб ти сама особисто все йому розповіла. Ні - я допоможу. Аревуар, потаскуха.