Розділ 34

- Тааааакккк!

Авжеж, Дениска приймає цю пропозицію. Навіть не замислюється. Його лице сяє - маленьке сонечко, яке не знає хмар, яке не вміє ще сумніватися. Він кидається бігти в кімнату, туди, де зберігається найцінніше - подарунок від Лероя, його автомобіль-мрія. Бігти з радістю, з тією нестримною довірою, якої так бракує дорослим. Бо це ж тітка Оля. Мамина подружка. Гарна людина. У дитячій свідомості не виникає жодної тіні сумніву. Немає місця навіть для такого слова як "підступ". Він щиро, без застережень, готовий впустити її у свою гру, у свій світ. І він, як ніхто інший, вірить: всі хороші люди завжди поряд. Погані ж залишаються десь там, за парканом, поза межами кімнати, поза дверима. В його маленькому світі панує логіка: якщо мама довіряє, то і він довіряє. А тітка Оля точно з когорти "своїх".

Я дивлюся на цю сцену й серце стискається. Мені хочеться схопити його за руку, повернути, відгородити. Але як це пояснити дитині? Що іноді найближчі завдають найболючіших ударів? Що не завжди той, хто посміхається, приходить із добром? Я ж, на жаль, не дитина. І я знаю. Я вже бачила. І пам’ятаю надто добре.

- Оль, нам справді треба збиратися, - кажу я. І не можу вирішити, що це: удача чи прокляття - мати дорослий розум. Усвідомлювати, що світ складається не лише з білого й чорного, що поряд із добрими ходять ті, хто приховує за усмішкою ніж у рукаві. Іноді саме ті, кого ти називаєш найріднішими, встромляють його найглибше.

- Так, може, ти поставиш квіти у вазон і приготуєш малому щось поїсти? - її слова звучать різко, як ляпас. Раптовий, гарячий, який залишає відбиток одразу на обох щоках.

Я відчуваю, як горю. Усередині піднімається хвиля протесту, але з вуст виходить тільки видих.
Вона додає вже стриманіше, мабуть, усвідомивши, що перегнула:

- Ну поки ми з Денчиком трохи пограємо.

Я стискаю букет, пальці впиваються в колючі шипи. Крихітні голочки проколюють шкіру, і тоненькі краплі вологи розтікаються по подушечках пальців. Не кров - тільки рослинний сік, прозорий, ніби сльоза. І здається, що квіти теж плачуть разом зі мною.

- Послухай… - намагаюся не зірватися, але голос тремтить. - Я не хочу знову сваритися, тож…

- А я що хочу? - її голос звучить гостро, вона підіймається й стає навпроти мене. Тепер між нами лише букет. Я бачу її очі: блискучі, прямі, вимогливі. - Я ж прийшла, перепросила. Хочу налагодити наші відносини. А ти мене виганяєш?

- Не виганяю, - намагаюся втримати спокій. - Просто нам скоро виходити на прогулянку, ще треба поснідати, і…

- Так у чому проблема, якщо я піду разом із вами? - Дівчина знизує плечима, наче щиро не розуміє. У її жесті є щось беззахисне, навіть трохи дитяче. І водночас - прихований виклик. - Якщо чесно, то й від сніданку не відмовлюся. Нічого не встигла поїсти перед виходом. Хотіла якнайшвидше до вас потрапити.

Звучить так, ніби я винна перед нею. Ніби вона принесла себе в жертву: бігла, поспішала, забула про власний шлунок, а я, невдячна, навіть не можу нагодувати. І в цій фразі є приховане звинувачення, мовляв, яка ж ти мені подруга?

Я роблю крок убік, хочу відійти, але в цей момент повертається Дениска. Він світиться гордістю, тримаючи в руках машинку. Його захват такий щирий, що на мить я ловлю себе на думці: може, справді було б простіше відпустити? Але ні.

- Даси поглянути? - Оля нахиляється ближче, її очі палають інтересом. Я для неї наче зникаю. Весь світ зводиться до іграшки.

- Тьоть Оль, скажи, схожі? - питає син, і в його голосі така серйозність, така доросла вдумливість, що мені стає боляче. Він так тонко відчуває, так влучно формулює…

- Як дві краплі води, - майже пошепки вимовляє Оля. Її голос тихий, наче з іншої кімнати. Вона дивиться то на маленьку машинку, то на велику. Потім переводить погляд на мене, і в ньому недовіра, запитання, яке ще не вимовлене.

А я стою, стискаючи букет до хрускоту, і відчуваю, як по руках біжить біль, гострий і колючий.

- Що ж, будемо снідати? - раптом оживаю, намагаючись вирватися з цього зачарованого кола й ковзнути на кухню. Але тепер ми міняємося ролями: Оля стає переді мною, її тіло неначе м’яка, але непрохідна стіна.

- Зачекай, - говорить вона спокійно. Звичайно, надто спокійно. Це те спокійне, яке завжди передує бурі. Її очі вбирають мене цілком, ніби просвічують до самого дна. - Так від кого букет?

- Я ж казала, від Стаса, - намагаюся звучати здивовано. Якби не тремтіння в ногах, можливо, вдалося б. Але в грудях усе холоне, серце б’є так сильно, що віддає у вуха. Передчуття страшні, і я вже знаю: далі буде тільки гірше. - Ви тут поки пограйте, а я піду…

- Це… - вона не рухається. Не заважає мені пройти, але голосу достатньо, аби я застигла. Її слова звучать, наче вирок. - Квіти від мого батька?

Я захлинаюся повітрям. Його банально не вистачає. Ні в грудях. Ні в самому приміщенні.

- Оль, ну що ти таке говориш? Від якого твого...

Але вона мене вже не чує. Повільно повертається до великої машинки. Дениска стоїть біля неї, нетерпляче тупцяє, дивується: чому вони досі не грають? Його світ зупинився в очікуванні, а ми з Олею загрузли в зовсім іншій реальності.

- І ця машинка… - її голос хриплий, зламний. Вона дивиться на іграшку, наче їй треба пересвідчитися, що вона справжня. Що це не марево, не галюцинація.

В її очах - жах. Ніби перед нею постало щось з потойбіччя. Привид, монстр, демон із дитячих страшилок. Вона дивиться на мого сина, а бачить когось іншого. Того, чиє ім’я ми ще не назвали, але воно зависло між нами, як ніж.

- Денис… - її голос ледь чутний. Вона тремтить, ніби замерзла. В її очах блиск скла — холодний, відсторонений. - Його… син?

Останні два слова розрізають повітря, як розпечене лезо. Вони б’ють у груди, у саме серце...