Розділ 33

Це не Стас, і навіть не Лерой. Але від цього легше не стає. Почуття тут же загострюються, і я прекрасно відчуваю, як пахнуть ці квіти. Наскільки смачно. І хочеться просто закрити ними обличчя, щоб не розв'язувати чергову проблема. Не вступати в чергову дискусію. Попросту насолодитися квітами, в які я вчепилася так, ніби вони рятівне коло, котре врятує від всіх негараздів.

- Привіт, - натомість доводиться промовляти "привіт, чергова проблема. А ти чого встала у дверях? Проходь, а то якось аж сумно стало. Давно ніхто не порпався у моїх мізках здоровою столовою ложкою!"

- Я б хотіла перепросити за вчорашнє, - Оля не соромиться, заходить у квартиру, ніби у свою особисту, і прикриває за собою двері, змушуючи мене відійти вглиб.

Їй личить ця прямота. Її очі - небо після грози: чисте, але з вузенькими шрамиками хмар на краях. Вона чесно дивиться мені в лице, а не на взуття або на шпалери, і в цьому погляді щось таке, від чого мої плечі м’яко опускаються.

- Нічого страшного, - тут же намагаюся посміхнутися, бо, на щастя, вона прийшла з добрими намірами. Не продовжувати скандал за вчорашньою вечерю, а навпаки - звести його до нуля. Я тільки "за" всіма руками, в яких стискаю подарунок від її батька... - Все гаразд. З ким не буває? Все добре.

- А що це ти мені нічого не розповідаєш? - Оля відхиляє голову, тон переходить у притворну легкість.

Схоже, ми закрили тему з нашою словесною перестрілкою, і вже зараз повертаємося до наших звичних розмов, як найкращі подруги, як ті, хто може довірити одна одній найпотаємніше.

- Про що? - щиро дивуюся, але вийшло втомлено. У моїй голові є цілий склад речей, про які я нікому не розповідаю, і нині цей склад здається переповненим, як супермаркет у неділю ввечері. Де саме ідея "ще одна історія" має вміститись?

- Про те, що в тебе з’явився новий бойфренд, - вона киває на букет. Цей кивок ледь помітний, як коротка команда собі: "Не тисни". Але дівчина все одно тисне. Трохи. По-дружньому.

Я теж киваю на квіти, бо вони ж — єдина підказка. Невже я могла встати о сьомій і побігти у квітковий просто "бо захотілося"? Ні, ці пелюстки пахнуть чужими руками.

- А, це? - намагаюся всміхнутись, але щось не сходиться. Мої пальці вже ледве не встромилися між стебла, шукаючи записку. Але записки нема. Ні під стрічкою, ні всередині пакувального паперу. Чисто. Слава Богу. Бо я і так прекрасно знаю хто відправник.

- Так, - подруга чекає пояснень. А я застигла, бо... а що говорити? Помилилися дверима? Тоді чому я ці квіти в такому випадку взяла? Що так, з'явився залицяльник? Теж дурня, бо чим це я мала займатися вночі, щоб ще вчора в мене його не було, а сьогодні зранку намалювався?

- Напевно, Стас, - перше логічне, що приходить в голову. Подруга знає про нього, і про те, що ми були разом певний час, тож чому чоловіку не повернутися в моє життя й спробувати налагодити відносини? Тим паче це доволі близько до правди...

- Бачу, ти не одна така щаслива від його уваги? - Оля усміхається, але очі не сміються. Вона вже заглядає мені через плече - на підлогу, де мій син інженерить власний спорткар.

Я спиною автоматично зсуваюся на півкроку - не загородити, а бодай пом’якшити огляд.

- Денчик, - вона хитається на носочках вправо-вліво, намагаючись розширити свій кут зору. - Привіт!

- Привіт, - відгукується малий так, як діти відповідають дорослим, коли дорослі - не про головне. Не зводячи очей з траси, не спиняючи рухів. Моторчик гуде собі, як джміль.

- У тебе нова іграшка? - Оля робить крок уперед, прижмурюється, наче міряє відстань до мети.

- Угу, - мугикає син, натомість Оля обходить мене, ніби статую, і вже тепер я не відчуваю запаху квітів. Ні. Тепер в приміщенні висить запах напруги, і три, два...

- Зачекай, - промовляє дівчина, і я не розумію, до кого - до мене чи до Дениса. Її голос змінюється, у ньому з’являється та сама зосереджена уважність, від якої в класі завмирають папірці. - Щось мені ця машинка нагадує...

- Оль, - виривається в мене. Я роблю півкроку ближче, так, ніби можу накрити їх двох ковдрою і сказати "Спати". - Дякую, що прийшла. І що ми змогли все владнати. Але нам з Денчиком уже скоро виходити на прогулянку. А ще ж треба поснідати, тож…

- Дениска, - вона мене не слухає, всі мої слова - повз, Оля присідає поряд з малим, так, щоб він все ж таки її помітив, - а давай пограємося разом, давай? Ти не проти?

- Ні, - син ніколи не був жадібним. Завжди ділився. Тільки наразі я розумію, що ця доброта може обернутися для нас боком...

- А давай двома машинками пограємося в перегони? - Оля жваво підносить долоню, Ден відбиває "п’ять" із важливим виглядом майстра, що щойно підписав контракт з чемпіонатом світу. - Принесеш ту машинку, що тобі вчора подарував мій тато, гаразд?