Розділ 32

Дзвінок у двері рве тишу. Я підскакую на ліжку так, ніби хтось ударив током. У голові одразу одна думка: вирвати цей проклятий дзвінок. Він приносить тільки страх. Тільки біль. Тільки чужу присутність, яку я так не хочу впускати в нашу маленьку фортецю.

- Ма…мо?.. - тонесенько тремтить голосок з подушки.

Я повертаюся. Дениско вже не спить. Його оченята, ще сонні, ще затуманені, але в них такий переляк, що в мене серце стискається, ніби його в кулак здавили. Він підводиться, маленькі пальчики чіпляються за ковдру, шепоче моє ім’я так, ніби я остання ниточка безпеки в цілому світі. Останнє, за що можна вчепитися, щоб його не вкрали страшні монстри.

- Мамочко… - повторює він ледве чутно. Одними лиш губами, які тремтять від хвилювання.

Я відчуваю, як ненависть до себе хвилею накочує: це я винна, що він так боїться. Це я дозволила, щоб учорашнє увірвалося в його пам’ять. Це я не вберегла його серце від страху. Я! Я! Я!!!

- Все добре, сонечко, - нахиляюся до нього, обіймаю за плечики, торкаюся щоки. - Тихо-тихо. Лягай. Це просто дзвінок. Я зараз сходжу, відкрию дверцята, а ти поки тут полеж, гаразд?

- А хто там?.. - оченята стають ще більші.

- Не знаю, але ми дізнаємось. Не хвилюйся. - Я намагаюся всміхнутися, але в грудях пульсує тривога, яку вже не сховаєш.

Малий киває, але не лягає. Сидить, притиснувши ковдру до підборіддя, мов маленький солдат, що стоїть на посту та чекає підстави. І я відчуваю на собі його погляд, поки виходжу з кімнати.

Кроки віддаються в тиші. Кожен як удар серця. Думки скачуть:

Стас? Прокинувся, протверезів і вирішив перепросити?

Або… ще більше напився й прийшов продовжити "концерт", тільки тепер ранковий?

Чи… Лерой? Його "завтра поговоримо спокійно" лунає у вухах. Спокійно? В його словнику це завжди означало контроль, владу, пастку. Які шанси, що наразі щось зміниться?

Підходжу до дверей, притуляюся до вічка… І завмираю.

Там стоїть хлопець. Молодий, років двадцять. Не більше. У руках - квіти. Великі, дорогі, з блиском крапель води на пелюстках. На підлозі, біля його ніг - велика коробка. Я поки що не можу розгледіти що там, але має бути щось масивне, бо висота коробки вище колін цього хлопчини.

Я навіть не одразу розумію, що бачу. Мені мерехтить у голові: може, це якась помилка? Можливо, помилилися дверима, і це призначено для сусідів?

- Хто там? - мій голос виходить сухий, ніби чужий. Я ще досі під враженням від вчорашнього, тому не поспішаю відкривати двері та впускати чергову людину в наше з сином спокійне життя. Баланс якого всі навколо хочуть порушити.

- Доброго ранку, - чемно, привітно, - кур’єр. У мене для вас посилка.

Я мимоволі затримую подих. Прочиняю дверцята, залишаючи ланцюжок. Котрий не врятує від поганих задумів, але який слугує таким собі зв'язком з уявною безпекою.

- Ви певно помилилися, - кажу, вдивляючись у чужі очі. Шукаючи там задум наробити халепи. Нашкодити.

- Ні, пані, - посмішка у нього ввічлива, стандартна, як у всіх, хто приносить чуже щастя в обгортці. - Тут немає помилок. Підпишіть, будь ласка.

Я беру ручку, підписуюсь машинально, майже не дивлячись, наче у трансі. Квіти опиняються в моїх руках. Коробка важка, хлопець ледве заносить її всередину квартири.

- Гарного дня, - кидає і зникає так швидко, ніби його й не було.

Я лишаюся на порозі, з букетом, що пахне надто різко, майже настирливо. Серце колотиться.

- Мам! Мам! - чується з кімнати. - Дивися, машинка!!!

Дениско вже біля коробки. Його пальчики нетерпляче шарудять картоном, він дістає звідти здоровезну машинку, точнісінько таку ж, яку вчора Лерой подарував йому як "сюрприз". Тільки сьогодні вона в разів десять більше, масивніше, яскравіше.

У мене темніє в очах. Це від нього. Знову його "турбота". Його спосіб залишити свій слід у нашому житті. 

Я не встигаю навіть прийти до тями, як знову дзвінок. Гучний. Різкий. Як удар по нервах.

- Напевно, щось забув, - бурмочу сама до себе, думаючи про кур’єра. - Чи, може, підпис не там я поставила...

Я відчиняю. Все ще тримаю квіти, як доказ чужого вторгнення. І завмираю вдруге.

На порозі не кур’єр. Не сусід. Не випадковий знайомий.

Я задихаюся, пальці судомно стискають стебла так, що колючки впиваються в долоню.

- Привіт, - лунає знайомий голос. І мені здається, що стіни раптом звузилися, а коридор став кліткою...