Розділ 29

Стукіт у двері наростав. Уже не просто удари - глухий гуркіт, що розлітався хвилями по всій квартирі. Здавалося, що стіни здригалися, немов серце багатоповерхівки билося в такт із цими несамовитими ударами. Лампочка в коридорі тремтіла, миготіла, от-от мала вирватися з патрона й зникнути, залишивши нас у темряві. Двері скрипіли й стогнали, наче були живими, наче благали про порятунок, а кожен новий удар відлунював у моїй грудній клітці болючим рикошетом. Я відчувала, як тріскається всередині мене щось тонке й вразливе - нерви, віра, контроль.

- Мам! 

Голос. Маленький, крихітний, але пробив цю какофонію, мов грім серед грози. Дениска. Він стояв у дверях своєї кімнати - босий, розгублений, із розпатланим волоссям і сонними, але переляканими очима. Маленькі пальчики терли куточки повік, а все тіло дрібно тремтіло.

- Мам, що це?.. - тихо, але так, що кожне слово, як ніж у серце. Його погляд ковзнув до вхідних дверей, які здригалися під натиском п’яної люті Стаса.

Усе. Найгірше трапилося. Він прокинувся. Він бачить цей жах. І я не можу цього зупинити. Холодна думка вдарила, мов лезо: "Я погана мати. Найгірша. Я не заслуговую цього слова".

- Сонечко… нічого, чуєш? - Намагаюся вирвати з грудей хоч крихту спокійного тону, але власний голос звучить так, ніби я сама зараз розплачусь. - Це просто… шум. Ляж у ліжечко, я зараз прийду, гаразд?

- Але там… хтось хоче до нас? - питає, і його очі широко розкриваються. Вони блищать від сліз, а кулачки трусяться. Він не розуміє. І від цього серце ріжеться на шматки.

Ще один удар у двері. Скрегіт замка. Я відчуваю, як ручка здригнулася. Скільки вони ще зможуть витримати? П’ять хвилин? Три? Чи лишень одну?

- Мам! - Малий уже в коридорі, хапає мене за руку. - Я боюся…

Я падаю на коліна перед ним, обіймаю так сильно, ніби намагаюся сховати в собі його цілком. Наче якщо я зараз стисну міцніше, то світ нас більше не дістане.

- Синку, слухай мене, - мої слова сиплються гарячими, рваними шматками повітря. - Головне - ти. Залишайся в кімнаті. Не виходь. Що б не сталося - не виходь. Я завжди тебе захищу. Ти віриш мені?

Його маленька долонька чіпляється за мої пальці, але я відриваю її від себе. Це найстрашніший рух у моєму житті. Відривати дитину від себе в ту мить, коли найбільше хочеться закрити її собою, накрити, як щитом.

Стукіт знову. Ще сильніший. І раптом - дзвінок. Мій телефон вібрує в руці. Лерой. Я ледве не падаю на підлогу від полегшення. Він тут. Він встиг.

- Я вже біля дверей, - його голос холодний, спокійний, ніби він просто прийшов на бізнес-зустріч, а не у пекло, де я за крок від того, щоб втратити голову.

Я кидаю погляд на двері. Там чути, як Стас важко дихає після чергового удару. І раптом новий голос.

- Чуєш, мужик, - це Лерой. Його тон не терпить заперечення. - Ти якого біса лупиш у двері серед ночі? Що ти тут забув?

- А тобі яке діло? - ричить Стас. Його голос хрипкий від алкоголю, але впертий. - Вали куди йшов! Це сімейні розбірки!

Моє тіло стискається від цих слів. Сімейні? Мені ж не почулося? Яка брехня! Але він кричить так переконливо, що сусіди, певно, вже думають, що ми й справді подружжя.

- Сімейні? - голос Лероя лунає тихо, але від нього мороз біжить по шкірі. Це не питання, це виклик. - І хто ж у тебе тут, у сім’ї?

- Моя дружина і мій син! - Гордо, майже з викликом випалює Стас. І від цих слів мені хочеться закричати. Дениска ж у кімнаті! Він міг це почути! Я відчуваю, як земля йде з-під ніг.

- А як їх звати? - іронічно питає Лерой, явно не вірячи в цю маячню.

- Дружина - Ніка. І син Денис. - Голос Стаса впевнений, як у школяра, що знає правильну відповідь на екзамені. Що готовий цю відповідь видати й отримати похвалу від вчительки.

Мене ніби облили крижаною водою. Він сказав це вголос. Назвав моє ім’я. І сина. Справжнє. Він знає. І тепер Лерой теж знає. І тепер... Що?

- Ніко, - Лерой раптом звертається до мене. Його голос твердий, але я чую в ньому й щось інше… тінь підозри? Чи я вже не відрізняю? - Відкрий двері.

Ні, не хочу. Якщо можна - йдіть звідси обоє. Я не готова до зустрічі ні з одним з вас. Не сьогодні. Не тоді, коли я не вберегла сина від страху. Не тоді, коли я відчуваю себе надломленою й вартує всього нічого, трішки надавити, і я легко зламаюся.

- Досить, - та Лерой не заспокоюється. Якщо Стас виламував двері фізично, то він морально намагається мене переконати. - Будь дорослою. Ніхто тебе й дитину не образить.

Я стою, трясуся. В голові крутиться лише одне: "а якщо це пастка?" А якщо він не втримає Стаса? А якщо двері відчиню і все скінчиться? Чи можу я ризикувати, знаючи, що в сусідній кімнаті Дениска і так на нервах й тепер боїться кожного шороху...

- Ніка, - повторює Лерой. - Відкрий.

Я тремтячою рукою повертаю ключ. Серце б’ється так, що в грудях гуде, як барабан. Двері розчиняються.

Стас почервонілий, божевільний. Його очі блищать хижо. Він кидає погляд на Лероя й гаркає:

- Хто це такий?

Не встигаю вставити й слова, ні пояснити, нічого, як:

- Ніко, - Лерой дивиться просто мені в очі. - Хто батько дитини?

Світ зупиняється. Слова, мов удар. Я не можу дихати. Не можу поворухнутися. Наче мене загнали в кут. І тепер від моєї відповіді залежить багато, якщо не все... А зовсім неподалік Дениска, який може все почути...