Розділ 28

Ні! Я сама визнала те, що цей міст варто спалити, поки цей чоловік не перейшов на наш з Денискою берег. І що тепер роблю? Сама власноруч створюю переправу, за яку він безсумнівно схопиться?

Затискаю хрести на телефоні й стираю номер, натомість ще раз намагаюся додзвонитися в поліцію. Пальці тремтять так сильно, що ледве влучаю по кнопках. Екран засвічується холодним світлом, немов сам дивується з мого відчаю. Гудок. Ще один. Іще. Серце б’ється так гучно, що здається, ніби зараз його почує навіть крізь товсті двері той, хто стоїть зовні.

- Ніка! 

Викрик настільки голосний, що я здригаюся, серце шалено бухкає в груди. Невже вибив двері? Невже вже тут? Я кидаю погляд на вхід - вони досі на місці, але від цього не легше. Ця дерев’яна перепона єдине, що стоїть між мною, моїм сином і божевільним.

- Відкрий! - двері глухо стогнуть від його ударів. Мені навіть чується їхній жалібний писк, ніби вони тоненьким голоском питають: "Слухай, у тебе всі мужики такі? Нормальними ти взагалі не цікавишся?" - Відкрий негайно, а то… Я тут сьогодні є, завтра немає. А тобі жити з синочком і сусідам у вічі дивитися. Відчиняй! - слова сиплються крізь дерев’яне полотно, наче розпечені цвяхи, і мені хочеться затулити вуха. Але як? Якщо я не чую його, то це не означає, що він зник.

Можливо, зі мною і справді щось не так? Може, я не там шукаю чоловіків? Бо цей усвідомлює, що створює мені проблеми, і все одно продовжує бити у двері, голосно, з люттю, мов кувалда. А поряд живе старенька сусідка. Що буде, якщо в неї серце не витримає цього гармидеру? Надії на те, що вона спить, немає. Таке не можливо проспати.

- Та де ви всі?! - крізь сльози стискаю мобільний, витріщаючись на екран, ніби силою погляду здатна примусити поліціянтів узяти слухавку. Гудок. Іще. Іще. І знову тиша.

Я не витримую, скидаю виклик та швидко набираю Лероя. Пальці ковзають по екрану, наче по льоду. Він відповідає на другому гудку.

- Що за люди в... - починає він, але я перебиваю, навіть не чекаючи на його улюблені жарти.

- Мені конче необхідна твоя допомога! - голос мій зривається, звучить так, ніби я захлинаюся.

- Що трапилося?

Згадка з минулого. Про того турботливого Лероя, котрий мені сподобався, і якого я загалом до себе підпустила.

- До нас у квартиру хтось ломиться, - кажу, ковтаючи клубок у горлі. Уточнювати, що то мій колишній, я не наважуюся. А що, як він сприйме це як дрібницю? Або як чергову драму, з якою не варто зв’язуватися? А я не маю права ризикувати. Він мій останній форпост.

- Скинь адресу. Я виїжджаю, - промовляє. І мене вражає, що він ще слухавку не поклав, а я вже чую глухе гупання по той бік - він одразу зірвався. Навряд чи так співпало, що в наші квартири одночасно хтось бажає пробратися.

- Нік, - раптом з-за дверей чути тихо. Ледь-ледь, наче йому зненацька на мить повернувся розум. Я навіть подумала, що здалося. Та потім знову, так само спокійно: - послухай, давай поговоримо як дорослі люди.

Я на пальчиках підходжу до дверей, прикладаю вухо. Не ризикую спертися всім тілом, бо знаю: він може знову вдарити.

- Давай, - шепочу, ніби намагаюся щось вкрасти. В цьому випадку шанс на спокійний сон для мого синочка.

- Нік, я тебе люблю.

Мабуть, на його думку, це мало мене здивувати. Можливо, Стас думає, що я зараз відчиню двері, накинуся йому на шию та розцілую, признавшись, що я теж від нього безтями. От тільки ефект неочікувано випарувався, і був пов'язаний з бурхливим бажанням чоловіка в цю квартиру потрапити.

Я мовчу. Бо ці слова для мене тепер - пустка. Мертві. Вони пахнуть не ніжністю, а божевіллям, яким він їх обгорнув.

- Стас, давай ти зараз підеш спати, а завтра ми з тобою поспілкуємося, домовилися? - Відповісти провокаційне "а я тебе ні" це зробити собі гірше, тож звертаємося до здорового глузду чоловіка. Або до їх рештків.

- Я задовбався чекати! - раптом зривається він. Його голос підлітає вгору, мов пташина зграя. - Скільки можна?!

Притуляюся до дверей, хмурячись, бо не розумію, про що йде мова. 

- Кого чекати?

- Тебе! Того, що ти мене до себе підпустиш! - лунає відповідь, важка, мов камінь. 

- Мені потрібен був час, - скільки? Я сама собі не могла ні тоді, ні зараз відповісти на це запитання. То що я можу Стасу повідати?

- Час? Я тобі його дав! Чекав, терпів, а що у кінцевому результаті? Що? Ти відмовилася зі мною переспати, стерва! Ніби я заразний! Ніби я непотріб!

- Це не правда, я ніколи тобі такого не говорила, і не демонструвала, - це вже він перекручує. Він згущує ці хмари.

- Відкрий! - і тут же двері здригаються від удару. Вібрація проходить по моєму тілу. - Негайно!

Черговий приплив божевілля. Ще голосніший. Ще бурхливіший! 

- Ні! Іди, будь ласка... - я хапаюся за телефон, ніби він єдиний мій порятунок. У голові дзвенить лише одне: Лерою потрібен час. Приїхати. Дістатися сюди. Хоч пів години. Хоч двадцять хвилин!

- Не захотіла полюбовно, буде інакше! - кричить Стас. Його слова повисають у повітрі, як грім перед блискавкою.

Так, не захотіла. Не вступила зі Стасом в інтимні зв'язки. Не змогла. Ось просто не змогла переступити через себе, і всьому виною той чоловік, на якого наразі всі мої сподівання...