Розділ 27

Двері квартири закрилися за моєю спиною з тихим, але відчутним клацанням замка. Я сперлася лопатками до холодного дерева і нарешті дозволила собі глибокий вдих. Повітря було сухе, домашнє, з домішкою мого улюбленого прального порошку, який так пахнув свіжістю… і водночас різав ніздрі, нагадуючи: я вдома. Все. Ми вдома. Ніхто вже не має права сюди зайти без мого дозволу.

Плечі нили, наче я несла на них не сумку з двома шоколадками й пляшкою молока, а цеглу. А ноги гули після вечора, який я би стерла з пам’яті, якби могла. Але найгірше вимотали не вони. Не тіло. Нерви. Оці тонкі, як струни, що сьогодні натягнули так сильно, що, здавалося, ще мить і вони луснуть.

Дениска теж добряче за сьогодні вимотався. На щастя, тільки фізично, тому в цього маленького містера "а чому так? А чому не так?" немає сил на запитання, і я вже сподіваюся, що син швиденько засне, як тут лунає ніби постріл.

- Мам, - порушує він тишу, вже лежачи у своєму ліжечку та уважно на мене поглядаючи. - А ми ще побачимо цього доброго дядька?

Я на мить завмираю, перестаю навіть дихати. "Доброго дядька"? Серце стискається, бо в голові одразу спливає підставний Влад, якого ми використовували для прикриття. 

- Якого дядька, сонечко? - Та все ж уточнюю. Намагаюся спитати невимушено. Бо як такої комунікації між сином та цим чоловіком не було, щоб Дениска вирішив, що той "добрий".

- Ну того… з машинкою. - Очі світяться. Голівкою киває в сторону комода, на якому ми урочисто залишили іграшкове авто. І тоді я розумію: мова не про Влада. Ні. Він говорить про Лероя.

В голові пролітає калейдоскоп образів - його посмішка, холодна як крига, його погляд, який ковзає по мені й синові, оцінюючи, зважуючи. І цей подарунок… ця клята машинка, що стала містком між ними, який я не просила будувати. Котрий я вже спалила, знищила, забула. І Лерой розпочав реконструкцію, про яку ніхто не просив...

- Про це ми поговоримо завтра, гаразд? - я обережно погладила його по волоссю, намагаючись закріпити в голосі ніжність. - А зараз час спати.

Ден слухняно киває, хоч бачу: хотів би ще розпитати. Але плюс того, що він ще маленький, ще не з повністю сформованим характером і якщо мама сказала "завтра", значить, так треба. Мамі краще знати.

Подих сина вирівнюється буквально за кілька хвилин. Я сиділа біля нього, доки не була певна, що він заснув. Розглядала його маленькі пальчики, розслаблене личко, яке ще кілька годин тому світилося від радості. І думала лише про одне: як відгородити його від цього минулого, яке знову нахабно стукає в наші двері.

…І тут, ніби жарт долі, двері. А точніше дзвоник у дверях, який розрізає тишу, як лезо. Різкий, гучний, нетерплячий. 

Я здригаюся, боячись, що Ден прокинеться. Підхоплююсь і майже біжу до вхідних, щоб той, хто там, за дверима, не збудив дитину. І мені все одно хто це - головне спокій мого малого.

- Хто ж там може бути так пізно? - Шепочу сама собі, заглядаючи у вічко.

І ледь не відскакую від них як від прокажених. Стас. Про нього я й забула. Ніби про щось, що давним-давно склала в шухляду і забула про існування чогось такого важливого в минулому. Стоїть, хитається, кров вправо, кров - вліво, ледве не танцює, перебираючи ногами. П’яний. І, судячи з очевидної дезорієнтації - п'яний в дупель. 

- Ніко, відчиняй давай, треба поговорити, - його голос глухий, слова тягнуться, але в них чути наполегливість.

- Стасе, уже пізно. Ден спить. Говоритимемо іншим разом, - намагаюся стримати тон рівним. А сама ледве стримуюся, щоб не відкрити двері, не стати на порозі квартири та не заявити: "якого ти сюди приперся? Що тут забув?"

- Та що ти, відкрий, - він наче не чує. Стоїть на своєму і плювати на бажання інших з ним вести хоч якісь бесіди. - Я швидко.

- Ні, - кажу твердо, і вже збираюся піти від дверей. Перевірити, чи не дай Боже не прокинувся син. Чи цей йолоп його не розбудив.

Раптом удари. Сильні, глухі - він починає штовхати двері плечем. Серце вривається в горло. Кров стугонить в жилах, розпалюючи все тіло, підвищуючи градус напруги до межі за пару нещасних секунд. 

- Стас, припини! - Намагаюся говорити різко, але від страху голос зривається.

- Та чого ти, я ж по-хорошому… 

Його "по-хорошому" супроводжується ще сильнішим ударом, від якого двері здригаються, відлунюючи по квартирі.

Я відходжу на крок назад, розуміючи: це вже небезпечно. В голові миготить лише одне - поліція. 

Бігом до телефону, набираю, слухаю гудки. В той час як гупотіння не зникає, воно методичне, наполегливе, як і бажання Стаса потрапити в чужу квартиру. Ніхто не відповідає. Ще раз. Тиша. Порожні гудки в темряві. Всі пішли спати. Всім плювати.

І тут мене прошиває холодне розуміння: єдиний, хто зараз зможе вгамувати Стаса, це не поліція, і точно не я. Єдина людина, яку він послухає, навіть якщо через силу...

Я стискаю телефон, вдихаю глибше й уже знаю, кому мушу дзвонити. Цифри номера ніби зрадники тут же виникають у пам'яті, а пальці вже стукотять по екрану...