Розділ 26

Мене ніби хтось вдарив кулаком у груди. Повітря виривається рваними ковтками, але в легені воно не заходить. В горлі пече, у скронях стукає так, що чути власний пульс. І відштовхуючись від того, наскільки він скажений, то скоро мені прийдеться кінець...

- Повтори! - видавлюю, але перед тим… перед тим я зубами вчеплюся за свій останній, найдикіший інстинкт - захистити сина. Не дам його нікому й ніколи образити. Мій голос виходить різкий, зламаний, надтріснутий, як старий грамофон, що реве на повну гучність. Майже крик, але з металічним присмаком. І якщо доведеться - вдарю. Байдуже, що переді мною стоїть людина, яку я колись називала найкращою подругою.

- Я… - Оля захлинається повітрям, наче щойно виринула після довгого, небезпечного занурення. Її губи тремтять, пальці судомно шарять у повітрі, шукаючи опори, якої тут нема. У погляді блиснуло щось схоже на жаль або на його тінь, але це вже нічого не змінить. Слова, які вона щойно виплюнула, тепер живуть самі по собі й назад не повернуться.

- Повтори, я сказала! - тепер це не прохання, не запитання. Це наказ. Він гострий, як лезо.

Відчуваю, як у кімнаті стає тісніше, повітря густішає, наче перед грозою. Вона натиснула на червону кнопку, і тепер зворотний відлік пішов. Червона кнопка активована, і навряд чи хтось може зупинити цей відлік до вибуху...

- Ти вирішила влізти в моє життя? - слова звучать тихо, але всередині вони шиплять, мов розпечене масло.

Я нахиляюся вперед. Руки трусяться так, що доводиться стискати кулаки до болю – нігті впиваються в долоні, лишаючи білі півмісяці. У венах кипить кров, у найглибшому закутку тіла розливається чорно-червона лють. Я ніколи не була про насильство. Але зараз у мені сидить щось дике, те, чого я сама боюся. Лише одне стримує - присутність Дениски. Його маленьке тіло в полі мого зору. Мій хлопчик. І я - мати. Я повинна бути прикладом. Навіть якщо всередині мене зараз точиться кривава бійня.

- Мало тобі своєї сімейної драми?! - Не я розпочала цю війну, не я пішла на конфронтацію. Та і "потерпілою" я також не буду. - Батьків своїх не вийшло помирити, так ти до інших лізеш?

- Вероніко, - втручається Лерой. Його голос… Боже, як я його ненавиджу в такі моменти. Цей втомлено-поблажливий тон, що капає згори фразою: "Я старший, я знаю краще". Якби він міг, він би зараз поклав мені руку на плече, наче я вперта школярка, а він вчитель, що вирішив "заспокоїти". - Тут дитина.

- І, схоже, не одна, - кидаю в Олю погляд, гострий, як осколок скла. Вона з кожною секундою все більше наближається до статусу "колишня подруга". А її батько… ну що ж, Лерой, ось результат твого "виховання". Які там у тебе збої в програмі?

- Я просто… - дівчина починає, але слова гинуть у неї на язиці.

- Просто що? Захотіла розкопати мої секрети? Вирішила, що маєш право вирішувати, як мені жити? - мої слова сиплються, як розбиті скалки. Вони болять мені самій, але ріжуть її, і я не можу зупинитися. - Ти не знаєш, чому я так зробила! Не знаєш, через що я пройшла! Не тобі мене судити, зрозуміло?

- І що, - голос Олі змінюється на очах. Зіщулена, розгублена дівчина розправляє плечі. На її обличчі з’являється щось хижацьке, холодне. - Денис через це має рости без батька?! Ти ж сама кажеш, що треба поважати вибір! А його вибір? Йому байдуже, що ти вирішила за нього?

- Досить! - Лерой підіймає руки, як арбітр, який боїться, що зараз підуть у хід зуби й кігті. - Ви дві дорослі жінки, а поводитеся як…

- Заткнись, - виривається в мене. Це навіть не крик. Це чиста сталь, холодна й різка. І в ту ж мить кімнату накриває тиша. Глуха, як після вибуху.

Я відчуваю, як щось ламається остаточно. Це більше не розмова. Це війна, і я не збираюся вигравати - я просто хочу вижити. 

Я різко встаю. Стілець скрипить, наче протестує, і звук здається надто гучним у цій задушливій тиші.

- Мені вистачило, - кажу тихо, але так, що кожне слово ріже повітря. - Більше не смій торкатися цієї теми. Ніколи. 

Я програла. Заочно. Адже лише тепер помічаю його. Мого хлопчика. Денис стоїть із машинкою в руці, застиглий, з широко відкритими очима. Він дивиться на мене і в його погляді страх. Той, який він ще не вміє назвати, але я бачу його в крихітному тремтінні пальців.

- Синку, ходімо. Нам час додому.

І я йду. Прямо, не озираючись. Кров кипить від адреналіну, ноги йдуть самі. Дома я вкладу його спати, закриюся у ванній і пів ночі буду ридати, впиваючись зубами в рушник, щоб не збудити. Але зараз… зараз я не дам нікому побачити, як мені боляче.