Розділ 25

- Мам?

Мій маленький детектив знову вийшов на слід. Його великі, серйозні очі не відпускають мене, чекаючи відповіді на чергове "чому", "навіщо", "для чого". Для Дениса це просто одне з тисячі запитань за день. Для мене - черговий іспит на правду. Я ж мама. А мама, за логікою маленького хлопчика, знає все. І якщо щось приховує, значить, це щось дуже важливе.

Тільки зараз я не готова до правди. Навіть для нього.

- Синку, давай потім, гаразд? - намагаюся зобразити легку усмішку, але відчуваю, як усередині щось тремтить, наче на вітрі стара вивіска. Я ж вчу Дениса, що брехати - погано. А зараз свідомо роблю те, що йому забороняю. Як пояснити дитині, що іноді брехня це рятівний круг?

- Але ж ти його знаєш… - він не відступає, щиро дивуючись, чому ми відкладаємо те, що можна вирішити прямо зараз. Може, я занадто рано вчу його дорослих правил? Може, він ще не готовий до таких напівтонів? - А я - ні.

Уууу... Синок-синок... Не просто закопав, а бульдозером нас всіх зарив...

- Тато, - втручається Оля, швидко, майже різко. Вона бачить, що розмова наближається до небезпечної межі, і вирішує різко змінити курс. - А ти надовго сюди приїхав?

- На пару днів, - відказує Лерой так, ніби обговорює прогноз погоди. Він навіть не намагається приховати, що його більше цікавив допит Дениса, ніж питання доньки.

- А що там з мамою? - Оля робить крок у бік важкої артилерії.

Навіть Ден відчуває, що зараз розпочнуться дорослі теми, які йому зовсім не цікаві, тож поспішно ретирується зі своїм подарунком.

- А що з мамою?

Ну що ж, виховував? Отримуй! Яблучко від яблуні не далеко закотилося, Оля теж вміє хвацько переймати на себе увагу, що на все інше стає байдуже. Я вже от, наприклад, і забула про "коханого" Влада, згадуючи ту ніч в готелі поряд з лікарнею. Коли Лерой потрапив в реанімацію.

- Ви спілкуєтеся?

Тоді, в ту ніч, подруга заявила, що хоче помирити своїх батьків. Щоб вони знову були разом. Виходить, що намагання були безрезультатні? Чи все ж відмовилася від цього задуму?

- А повинні? - Питання на питання, що вже доволі грубо з усіх точок етичності, а враховуючи ще і тон, яким це все вимовлено, стає очевидно - чоловіку ця розмова не до душі.

- Мама тебе любить, - натомість голос Олі тихий, милий, вона ніби з ностальгією згадує те минуле, коли її батьки були одним цілим.

- І? - Холодно, настільки холодно, що навіть найгарячіше серце охолоне. 

- Можливо, ви б спробували ще раз?

Я здригаюся. Чому саме зараз? Навіщо розпочинати говорити про сімейні проблеми, коли поряд знаходяться чужі люди? Навіть якщо я її найкраща подруга, і у нас немає секретів одна від одної. Ну, майже немає... Не враховуючи цього маленького красунчика, який з підручних засобів склав гоночну доріжку і зараз там дрифтує своєю машинкою.

- Та ні, навіщо це мені треба?

Лерой не жалкує почуттів доньки. Грубо, безапеляційно заявляє, що в нього з її матір'ю все покінчено і він не збирається повертатися до неї.

- Я ж кажу - вона тебе любить, - і як ніби згадавши, що це вже було вимовлено, додає, - і я була б щаслива, якби ви знову були разом.

- Навіть якщо я цього не хочу? - З подивом запитує чоловік, запитально підіймаючи брову, ніби німе:"справді?"

- Мама змінилася. Вона інша. Варто просто спробувати, - Оля все ніяк не заспокоюється, хоч вже і вдалося закрити тему з Владом. Про неї вже всі забули.

- Вероніко, - мене застали зненацька, коли я розглядала свою подругу та намагалася усвідомити, чому вона це почала й чому продовжує, а тут неочікувано стала епіцентром обговорення, - а ти б була з людиною, з якою не хочеш бути?

Питання ніби про матір Олі, якби не прихований контекст, про наші з Лероєм минулі зв'язки...

- Ні, - відповідаю, і це "ні" важке, як замкнені двері. Між нами більше не буде "ми". Є він. Є я. Є мій син. Наші дороги паралельні й не перетнуться.

- Навіть якщо дитина буде щаслива? - Подруга краще не робить, добиваючи. І знову ж - мова ніби про неї, а ніби про...

- На нещасті інших своє щастя не побудуєш, - адже це правда. Не можна виїхати за допомогою інших, якщо це не стосується чогось матеріального. - Ти доросла дівчина. У тебе своє життя, у твоїх батьків - своє. І якщо твій батько не бачить у своєму житті твою матір, то цей вибір треба поважати та прийняти. Так буде краще для всіх.

Я знаю - після цих слів у її серці щось зламається. І, можливо, я щойно зробила з подруги ворога. Але інакше не можу. 

І тоді вона б’є так, що в мене вибиває повітря:

- Саме тому ти не знаєш батька своєї дитини? 

Все. Мене немає. Дихання зупиняється. Я не кліпаю, не рухаюся. Просто дивлюся на неї, не вірячи, що ці слова пролунали вголос.

- Ти вирішила, що для Дениски буде краще, якщо він не буде знати свого батька?

Світ звузився до її очей. І моєї тиші.