Розділ 24

- Навіщо з відносин робити комедію на загал, якщо кохання ось тут, всередині? - Я прикладаю руку до грудей, до самого серця, де за крихітною стіною ребер зараз б'ється не тільки моє, а й інше життя. Там, у глибині - мій хлопчик. Мій маленький Дениска. Він щасливо бавиться іграшкою на килимі, занурений у свій світ, де ще немає зради, фальші, показних ролей. У нього поки все простіше: або люблять. Або ні.

І саме там, усередині мене, в тому тихому куточку серця, немає місця для цього чоловіка. Людини, яка за іронією долі стала біологічним батьком мого сина. Але жодного разу справжнім татом.

- Якщо є справжнє, реальне кохання, - звучить голос Лероя з холодним, майже науковим інтересом, - хіба не хочеться проводити кожну мить з коханою людиною?

Я відчуваю, як напружується повітря. Немов у кімнаті стало менше кисню. Моя подруга Оля, що сидить поруч, розгублено зводить брови.

- Тату… - намагається вона обережно вклинитись у розмову, але вже надто пізно. Ми з Лероєм розгорнулися в словесну дуель, і кожне слово як стріла.

- Хіба кохання це тільки про поцілунки, обійми, інтим? А не про дії? Про те, як ти ставишся до свого партнера щодня, коли тебе ніхто не бачить?

Слова ріжуть повітря. Летять одне в одного, мов ножі. Ми з Лероєм ніби два старі вороги на полі бою, що давно вивчили рухи одне одного. Погляди стикаються, як леза. І навіть я на мить забуваю, що поруч подруга, яка явно не здогадується, наскільки все серйозно. Для неї це неприємна сцена, для нас - прірва між минулим і теперішнім.

- І яке ж у вас ставлення до Вероніки? - Лерой першим опускає погляд. Раунд за мною. Але я знаю, це лише відступ, щоб вдарити потужніше згодом. Він повільно обертається до Влада. Мого тимчасового, вимушеного “партнера” у цьому фарсі. - Влад, чи не так?

Він не те що має вагомі підозри стосовно того, що цей персонаж мій коханий, поточний господар цієї квартири навіть ставить під сумнів його ім'я.

- Дуже... дуже хороші, - бурмоче той.

Ідіот. Навіть два слова докупи зв’язати не може. Як я взагалі дозволила йому сюди прийти? Я стримую бажання вдарити себе долонею по лобі. І це мав би бути мій “бойфренд”? 

- Хороші? - Лерой ковтає ці слова, мов цукерку з гіркою начинкою. На його обличчі самовдоволена усмішка. Та сама, від якої мені хочеться вивернутись навиворіт. Ще колись вона мені здавалася чарівною.

- Ідеальні! - випалюю, ніби розбиваю келих об кам’яну підлогу. Сподіваюся, очі в мене палають тим самим вогнем, яким горить моя уява. Просто зараз у ній Влад стоїть десь посеред дерев’яної сцени, зв’язаний, і я... запалюю факел.

- Так, так, ідеальні.

Мужик-підкаблучник. Саме так схарактеризувало це "так, так, ідеальні" дев'ять людей з десяти, і, як ви розумієте, Лерой не входить в того єдиного віруючого.

- Це добре, добре, - бурмоче він, погладжуючи невидиму бороду, мов Шерлок Холмс у момент прозріння. Я знаю цей його “м’який” тон. Це затишшя перед бурею. - А які улюблені ігри Дениски?

Оля завмирає. Я внутрішньо стискаюся. Влад… Влад кидає на мене розгублений погляд. Мовчки благає про допомогу. Але я не можу. Не зараз. Інакше все розсиплеться. Так хоч є крихітна надія, що вгадає.

- Ну... - він ковтає слину. - Гуляти на дитячому майданчику?

Ну, для такого дегенерата як цей, то вже непогано. Просто не розумію Олю - що я їй такого зробила поганого, що вона підібрала мені "такого" бойфренда? Я переймалася за те що подруга розориться на цьому "чоловіку на годину", але зараз усвідомлюю - максимум кави завтра не вип'є. Саме скільки коштують послуги цього "кавалера".

- Це кожна дитина любить, - авжеж, я навіть не сумнівалася, що Лерой це пропустить повз вуха. Це було б надто дивовижно. Надто не для цього світу. Бо чудес не існує... - Я мав на увазі: пісочниця? Будувати замки? Бігати одне за одним? Піжмурки? Мурахи? Равлики? 

- Я...

Влад клацає губами, мов риба без води.

Та ні. Скільки я маю випити, щоб з таким лягти в одне ліжко? Такої дози не існує. Якщо й випити щось схоже - я просто засну. Без шансів на “ніч кохання”. На щастя.

- Вибачте, мені дзвонять з роботи.

І нічого ж кращого не вигадав. І навіть не вдав, що мобільний реально дзвонить, якось по-тихому натиснувши на якусь кнопочку, щоб гаджет запрацював.

- Який відповідальний. - З ледь стриманою посмішкою коментує Лерой, поки ми з Олею обтікаємо сімома потами.

- Мам, - і тут - порятунок. Маленький, щирий голос. Мій золотий лицар у дитячому тілі. Дениска. - А що це за дядько був? І чому він втік?

Тиша в кімнаті. Моментальна.

Оля - як попіл. Згоріла на місці. Я - горю сидячи. Як новорічна ялинка, яку хтось забув загасити. А Лерой… Лерой просто насолоджується. Немов заздалегідь домовився з Денискою, що ті об’єднаються в чоловічу змову - проти всіх жінок світу. І от вони тут. Разом. Перемагають. Тато і син...