Розділ 23

Я ще довго відчуваю на собі погляд Олі, навіть коли ми вже мовчки йдемо. Вона не розпитує більше про батька Дениса, але від цього її мовчанка здається ще важчою. Відчуваю, що вона тримає це питання при собі, як гостру шпильку в долоні - не кидає, але й не випускає. І знаю: у потрібний момент вона знову його встромить. Знову підійме цю тему. І далеко не факт, що наступного разу знову вдасться цієї теми уникнути.

Але, на щастя, сьогодні в нас є ще одна причина для напруження - Лерой запросив нас на вечерю. І замість очікуваного ресторану, де можна було б загубитися серед чужих голосів, дзеркал і музики, він назвав адресу квартири. Не готель. Не клуб. Його особистий простір. Мені чомусь від цього не легше, а навпаки - в голові з’являється відчуття, ніби мене запросили в клітку з відчиненими дверцятами: зайти можна, а от чи вийдеш - ще те питання.

- Це нормально, - кидає Оля, коли я перепитую, чи ми йдемо туди, куди я думаю. - Він іноді так робить. Каже, що в ресторанах шумно.

Її голос спокійний, але я бачу по очах, що вона напружена не менше за мене. І не тільки через те, що йде до батька.

Поруч з нами крокує ще один пасажир. "Чоловік на годину". Котрий має відіграти роль мого офіційного чоловіка. Задум Олі. Її ідея. Я погодилася більше для спокою Олі, ніж свого. Але зараз, коли ми з Денискою підіймаємося в ліфті разом із цим "коханим чоловіком", я починаю шкодувати.

Він представився Владом. Високий, трохи сутулий, у випрасуваній сорочці, яка, щоправда, мала вигляд щойно з пакета. Від нього пахло дешевим одеколоном і чимось залізним, як від старих інструментів. Говорив мало, ніби боявся сказати зайве. І не дивився на мене прямо, а коли й дивився, то як на чужу людину. Як на клієнта.

Я розумію: гра буде важкою.

Лерой відкриває двері сам. Виглядає, як завжди, бездоганний. Ніби й не вдома, а щойно знявся для обкладинки журналу: сорочка нарозхрист, темні штани, легка посмішка. Його очі ковзають по мені, зупиняються на Владі, на мить звужуються і знову стають привітними.

- Проходьте, - він відходить убік.

Квартира простора, з панорамними вікнами. Тепле світло, легкий аромат парфумів й чогось м’ясного. На столі не ресторанне сервірування, а домашнє: фарфор із легкою позолотою, глибокі тарілки, салат у великій керамічній мисці, пляшка вина. І так, це виглядає турботливо. Але я не вірю в турботу, яка виходить від Лероя просто так. Вона, як завжди, оманлива. Вона, як завжди, підступна.

Дениска одразу помічає коробку з яскравим синім бантиком біля свого стільця. Відкриває і завмирає.

- Машинка! - Його голос захоплений. 

- Точнісінько така сама як у мене, - Лерой не приховує того, що зумів зацікавити малого. Перейняв його увагу і став таким собі "своїм", котрий дуже хоче стати другом Дениски.

- Клас, - і, звичайно, дитина щаслива. Це той вік, коли яскраве, симпатичне - найважливіше. І чоловік цим підступно користається. Втирається в довіру.

- Щоб ти завжди пам’ятав, - м’яко каже Лерой, нахиляючись до хлопчика, а я вже готова втрутитися, накинувшись на нього з кулаками. - Можливо, колись ми поїдемо разом на такій.

Я відчуваю, як усередині стискається щось холодне. Це не просто подарунок. Це мітка. Він ніби залишає на моїй дитині свій слід.

Влад мовчить. І вже тут, у дверях, я бачу: він не знає, як поводитися. Не бере мене під руку. Не дивиться так, щоб хтось повірив у його почуття. Лише чемно вітається, тисне Лерою руку.

- А ви, значить… - Лерой кидає погляд з мене на нього, не договорює, але посмішка стає ширшою. — Сідайте.

Ми розміщуємося за столом. Оля сідає поруч зі мною, Влад - навпроти. Лерой - на чолі. І починається ця його гра.

- Розкажіть, - звертається він до Влада, наповнюючи бокали, - як ви з Нікою познайомилися?

Влад кліпає. Явно не відіграє ті кошти, котрі за нього були заплачені. З таким успіхом можна було принести надувну іграшку. Та б куди впевненіше себе поводила.

- Ну… це… було… - він глибоко вдихає, але я бачу, як йому важко. - На роботі.

- Цікаво, - Лерой не зводить з нього очей, виконуючи в цей момент функцію сканера. - І ким ви працюєте?

- У… сфері послуг.

- Яких саме? - Лерой усміхається, але його голос трохи холоднішає. 

- Ну… технічних…

Я бачу, як Оля кидає мені косий погляд. Я відповідаю її тим же - це ж була твоя ідея, які можуть бути до мене претензії??? На щастя, хоч Дениска зайнятий машинкою та нічого підозрілого не помічає. 

- А ти, Ніко? - Лерой переводить погляд на мене. - Що тебе у Владі зачепило? Що сподобалося?

- Він… - я роблю паузу, бо на язику порожньо. - Добрий. І… надійний.

Хочеться додати: "не як ти", але тут Оля. Тут син. Багато свідків, які не мають почути цю фразу.

- Надійний, - повторює Лерой, і це звучить як тонка насмішка. Ніби мова йде про запасне колесо. Яке завжди в багажнику. Завжди готове прийти на допомогу. Але, по факту, безкорисне. - Цікаво.

Далі він починає сипати дрібними запитаннями: хто перший підійшов, куди ходили на перше побачення, що любимо робити разом. Влад відповідає уривками, іноді плутається. Я підхоплюю його слова, але що далі, то більше відчуваю, що Лерой просто грається з нами. Заганяє в кут, яких у цій розставленій пастці достобіса.

І в якийсь момент він нахиляється трохи вперед, ставить лікті на стіл, з’єднує пальці в замок і тихо, майже довірливо каже:

- Знаєте, що дивно? Ви обоє якісь… закриті одне до одного. Наче… - він робить коротку паузу, - ви навіть не разом.

Мене прошиває струмом. Влад кліпає, намагається всміхнутися, але виходить кволо.

- І ще одне, - продовжує Лерой, уже майже шепочучи, але так, що чути всім. - Ви ж навіть не цілуєтеся. 

Тиша падає важкою завісою.

- Та що там, ви навіть сіли віддалі одне від одного, ніби чужі одне одному люди.

Оля закочує очі, але я бачу, як її щелепи стискаються. А я просто сиджу, і в голові калатає одне: він нас розкусив. І тепер питання тільки в тому, що він зробить із цим знанням...