Розділ 22

Лерой іде, лишаючи після себе відчуття, ніби повз тебе тільки-но пройшов хижак. Не поспіхом, а впевнено, з тим спокійним кроком, який належить лише тим, хто знає: цей простір - його територія. Та замість запаху шерсті чи дикої звірюки в повітрі залишається тонкий, ледь уловимий шлейф дорогого парфуму. Він такий же підступний, як і сам господар - не кричить про себе, але в'їдається в пам’ять, чіпляється за нерви, лишаючи посмак.

Оля мовчить. Я теж. Ми обидві ніби трішки закам’яніли після його появи, але мовчанка в нас різна: моя - обережна, з підтекстом, її - напружена, як туго натягнута струна. Дениска ж, навпаки, заворожений, проводжає його поглядом так, ніби ще сподівається, що той обернеться і скаже своє "сюрприз" удруге, теплим і трохи змовницьким голосом.

- Синку, біжи покатайся, а тоді підемо додому, - кажу, намагаючись зрушити його з місця. Дітям потрібне перемикання, а атракціони завжди працюють безвідмовно. І мені зараз важливо, щоб він хоча б на хвилину забув цього чоловіка.

Дениска лише мовчки киває, неохоче відводить погляд і повільно чимчикує в бік гойдалок. І я ловлю себе на тому, що вони з Лероєм навіть ходять схоже. Неквапливо, наче весь світ зачекає, бо вони - його центр, а всі інші лише планети на орбіті, які обертаються, щоб радувати тата та його маленьку копію.

Я прокидаюся з цього дурману різко, наче від холодного душу. І згадую, що я тут не сама. Поруч - подруга. І, боронь Боже, щоб вона здогадалася, про що я думаю просто зараз. Потрібно її відірвати. Запитати про фільм, серіал, її нову помаду. Аби лише не чіпала тему, якої я так боюся. Але вона випереджає мене. Пильно дивиться у вічі так, що мені хочеться відвести погляд, і тихо, але з такою силою в голосі, що я відчуваю - ще трохи, і ця тиша вибухне.

- Чому ти погодилася? 

Її голос тихий, але в ньому стільки напруги, що я одразу відчуваю - зараз вибухне.

- На що? - Удаю, що не розумію, хоча чудово знаю, куди вона хилить. Це ж не Дениска, який повірить у будь-яку відмовку. Оля доросла. І від її погляду не сховаєшся так легко.

- На вечерю, - в її голосі анітрохи сумнівів. - Ти ж бачила, я намагалася відмовити. Він… він дуже наполегливий, Ніко. Іноді краще взагалі не підпускати його близько.

Знаю, подруго, знаю. І краще за тебе знаю, наскільки він наполегливий. І що його краще тримати на відстані. Але де ж ти була зі своїми мудрими порадами раніше? Коли мала поїхати зі мною на ті кляті розкопки? Коли я вперше зустріла твого батька? І де ти була, коли я залишилася з ним у тому номері проклятого готелю?

- Олю, та це ж просто вечеря, що тут такого? - Ти будувала своє особисте життя. Проміняла свою найкращу подругу на хлопця. І ніби я не маю права на дівчину злитися, в кожного своє життя, свої бажання, але... Все з того розпочалося. А зараз продовжується, і я маю виправдовуватися.

- Ні, не просто. Батько просто так нічого не робить. Повір мені, я його знаю.

І я знаю. І знаю навіть більше, ніж тобі хотілося б про нього знати. Знаю, як він уміє зводити все до власної вигоди. Як спокушає, щоб потім, наситившись, відпустити. Як може вмовити на вечерю так, що відмовка звучатиме смішно навіть для тебе самої.

- Він же твій батько, не чужий чоловік з вулиці. Що тут такого страшного? - Тим паче Оля буде поряд. Лерой при ній не ризикне переходити межі. Не захоче сваритися з рідною донькою заради... кого? Мене і колишньою важко назвати. Дівчина-інтрижка? Така бирка на моєму лікті?

- Ти мене зараз не чуєш. - Вона стискає ремінець сумки так, що пальці біліють. - Він може бути чарівним. Усміхненим. Привітним. Але це лише ширма. Він грає, Ніко. І ти навіть не помітиш, коли опинишся у його грі.

- Може, але я не бачу сенсу влаштовувати сцену через вечерю. Тим паче з дитиною. - Мій тон стає холоднішим, ніж хотілося б. Оля бачила, хто пер як бульдозер. Хто не приймав відмовки. А винна в результаті хто? Я?

- З дитиною… ага, - подруга на мить стихає, але дивиться на мене так, що я відчуваю, як у грудях холоне. І раптом, не давши мені часу зібратися, змінює тему так різко, що у мене під шкірою пробігає холодок: - До речі, якщо ми вже говоримо про дитину… А де батько Дениса? Ти ніколи про нього мені не розповідала.

- Навіщо тобі це? - інстинктивно роблю півкроку назад. У мене всередині наче перемкнулося - я на слизькій доріжці, де кожен необережний рух може коштувати рівноваги.

- Ну, бо я твоя найкраща подруга, чи ні? - її голос залишається тихим, але в ньому з’являється інша інтонація. Колюча. Наче маленьке лезо ножа обережно торкається шкіри, приміряючись, наскільки вона тонка. Де можна надавити, щоб було найболючіше. - Хто він? І чому ти про нього мовчиш? Навіть якщо ви розійшлися - це ж не злочин. Чому ти це приховуєш?

Я дивлюся на неї, і мені здається, що між нами тепер прірва. Не тому, що вона запитала. А тому, що вона відчуває - я справді приховую. І, можливо, вже здогадується більше, ніж мені хотілося б...