Розділ 21

- Тату, ти правильно відмітив - сім’ями, - Оля не здається, хоча я відчуваю, як її плечі трохи напружуються. Вона вивільняється з обіймів батька, роблячи крок назад, ніби створюючи між ними невидимий бар’єр. Її тон спокійний, але за ним читається відкрита незгода. - У Ніки своя сім’я. Чоловік. Син. І я думаю, що вони хочуть провести цей вечір своєю сім’єю. Натомість ми з тобою можемо десь повечеряти, якщо ти так на цьому наполягаєш.

- Доню, видно, що ти подорослішала. Перестала батька чути. - Лерой говорить це тихо, ніби між іншим, але я вже вивчила цього чоловіка достатньо добре, щоб знати: за цією майже лагідною інтонацією криється холодна злість. Його очі - сталеві, без тепла. Він не любить, коли плани йдуть не за його сценарієм. - Слухати - слухаєш, а от чути розучилася. Вечеря - це лише привід. А коли ще випаде можливість ближче познайомитися з найкращою подругою моєї донечки? Та не просто з нею, а всією її родиною. Що як це стане традицією, і ми будемо так частенько зустрічатися?

Ага, будемо… Шведський стіл влаштуєш, де замість алкоголю буде валеріана, а замість закусок - м’ята. Буду сидіти, пити і жувати, жувати і пити… щоб хоч якось стримати себе від того, щоб не вбити цю "традицію" ще до її народження. Бо є велика ймовірність, що перша ж така вечеря закінчиться викликом судмедекспертів.

- Артур в Ніки дуже багато працює, - Оля не відступає, - навряд чи він захоче кудись іти після роботи, замість того, щоб провести час з коханою дружиною та улюбленим синочком.

І ось тепер мене більше хвилюють не слова Лероя, а поведінка моєї подруги. Чому вона так наполегливо намагається відвадити батька від цієї вечері? Чому так категорично хоче мене вберегти від нього? І чому, чорт забирай, вона щойно сама вигадала ім’я моєму вигаданому чоловіку? "Артур"… звучить як з дешевого серіалу, але зараз це - рятівна легенда.

- А що, зазвичай твій чоловік не вечеряє після роботи? - Лерой змінює тактику. Його погляд ковзає по мені, ніби він шукає хоч крихту брехні у моїх очах.

Дениска… мій хлопчик. Як довго він ще мовчки слухатиме цю розмову дорослих? Він розумний, і я знаю, що вже давно почав ставити собі питання. Говорять про якогось чоловіка, який нібито його батько… але вдома такого ніколи не було. Чи не видасть він нас зараз? Чи зрозуміє, що треба промовчати?

- Вечеряє, - та поки що син чемний. Тільки зацікавлено всіх розглядає, навіть забувши про гірки. Ніби відчуває, що тут куди цікавіші гірки тривають.

- От бачиш, доню, - радіє Лерой так, ніби щойно почув одкровення. - Тим більше там буде і кохана дружина. І улюблений син. Так, Дениска?

Від цих слів мене проймає холод. "Улюблений син" і "Дениска" звучать так близько одне до одного… Це звучить так, що хочеться витерти шкіру з шиї, куди вже встигла заповзти крижана змія. Я б зараз погодилася на сауну. Або хоча б на обійми ковдри й літрову чашку чаю - аби зігрітися і зняти це липке відчуття.

- Дай вгадаю - тобі подобаються машини? - його голос теплішає, і я бачу, як в очах з’являється лукавий блиск.

- Так. - Денис відповідає одразу.

Це удар нижче пояса! Агов, суддя, штрафні бали цьому негіднику! Хто не любить машини? Тим паче хлопці. Тим паче такого віку як мій Ден, для якого все що крутиться, світиться, їде - за щастя.

- Як і твоєму батькові, - додає він і, не відводячи погляду від мене, чекає реакції. Його очі буквально сканують мене, намагаючись вивідати щось приховане. - Мабуть.

Не отримав реакції. Замість неї - смачно скручений великий палець в перемішку з двома іншими учасниками цієї комбінації.

- У мене є для тебе сюрприз, пов’язаний з машинами. Любиш сюрпризи?

Ти там заснув? Гей! Арбітр! Тут явна дискваліфікація! Невже і так не ясно, що малі при слові "сюрприз" перетворюються в піддатливу зефірку?

- Угу, - Дениска ще тримає мене за руку, але я відчуваю: морально він уже втік за тією обіцянкою, лишивши мене на полі бою саму.

І хіба я можу в цьому звинувачувати дитину?

- Йому є кому робити сюрпризи, - стаю на захист сина. Насправді захищаю не тільки його, а й нашу легенду. Крик без крику: "У дитини є родина. І ти йому не потрібен!"

- Це ж добре, але подарунків не буває багато. Так, Деня?

- Гаразд, - випереджаю малого. Мої слова зависають у повітрі, і тепер на мене дивляться всі троє: і Дениска, і Оля, і Лерой. - Вечеря - так вечеря. Ми згодні. Де? О котрій?

- Подруга тобі зателефонує.

І він посміхається. Ніби чемна, добра людина. Але я знаю цей вираз — це не посмішка, це вовчий вискал, замаскований під люб’язність. Знову переграв. Знову загнав мене у пастку, з якої доведеться викручуватися…