Розділ 18

Лерой

***

- Єгорик! Твою ж! - Однією рукою веду авто, іншою повертаю голову товариша на сидіння, бо він вже як дятел нею пробивав бардачок.

- Ууу, - стогне, як мала дитина. Їй-богу.

- Коли оплачуватимеш мені хімчистку салону, тоді й будеш “ууукати,” - бурмочу, ледь не сміючись крізь зуби. І куди тебе занесло, друже?

Чудо, що я його підібрав. Біля бару він обіймав стовпа так, як, мабуть, жодну жінку в житті. Затис його в обіймах, щось шепотів, ніби вибачався. Добре, що офіціантка знайшла його телефон і подзвонила мені. Інакше б місцева шпана давно прицінилася, скільки з цього любителя обіймашок можна витрусити - годинник, кросівки, куртку…

- Що святкував? - І з ким. Невже сам? До мене не набирав. Ніби все гаразд було. То що ж сталося, що так наклюкався?

- Ууупп...

І з цим "упп" все ж зустрічає лобом панель машини. Завтра прокинеться з добрячою шишкою на макітрі. Єдинорожок, йопта, буде.

- О, добрий ранок, - хмикаю. Навіть позитив знайшов: прокинувся, бодай на хвильку. Тупо блимає на мене очима, намагаючись зрозуміти, хто, де і, головне, чому.

- Угу… - та на більше розуму не вистачає.

- То що святкував? 

- На...с...

- Нас? - Що? 

Зрозуміло. Ефект класно проведеного вечора доганяє його раніше за похмілля. Добре хоч рот тримає закритим. Ну, принаймні після “упп”. Молодець, цінує рухомість товариша.

- Настя, - видає через якийсь десяток секунд, коли схоже справляється з хвилею нудоти.

- Настя? А що з нею? Хоча гаразд, не відповідай. Все і так ясно.

Ох, ця Настя. Уже пів року мозок йому компостує. І я все ще не розумію - то він справді в неї закоханий, чи це якась форма садо-мазо? Це вже не Єгорич, який міняв дівчат, як шкарпетки. Це щось нове. Типу сім’янина? Та ні, смішно навіть думати. Хоча…

“А ти сам, еге, краще?” - встигаю підколоти себе подумки.

У салоні нарешті тиша. Друг програє спаринг зі сном. А я залишаюся з думками, що не маю права з нього жартувати. Не маю. І знаю чому…
***

- Доню… - як же я ненавиджу це відчуття: коли все залежить не від мене. Коли інші мусять дбати про мене, а я просто додаток, якесь непотрібне “придатне”, що вже не може само собі ради дати. Ненавиджу! - Ти б уже їхала на навчання. Зі мною все добре, не потрібно тут сидіти.

Може, дещо грубо. Не красиво з мого боку. Та у доньки є навчання, якесь своє особисте життя, і я не хочу, щоб вона проводила стільки часу в лікарні. Це я дебіл винен в тому, що зараз стирчу в палаті, відходячи від аварії. Молодій дівчині нічого тут робити.

- Тату, сьогодні пар нема, домашку на завтра я зробила. То чому я не можу посидіти з рідним батьком?

Я посміхаюсь. Не маленька вже. Не скажеш: "Принеси зошит, зараз поглянемо, як ти ту домашку зробила". Доросла. 

- Чуєш, доню, я тут ще дещо хотів тебе спитати, - це вже третій день крутиться в моїй довбешці, і я за три дні й три ночі не можу визначитися, чи то був сон, чи... - а коли я лежав ще без пам'яті. Хтось приходив сюди в палату?

- Ну, так, лікар багато разів, медсестри, деякі пацієнти лікарні, - Оля хмуриться, явно не тямлячи навіщо мені ця інформація, та все ж всіх перебирає, хто міг переступити поріг даного приміщення.

- Ні, я маю на увазі хтось сторонній. Не той, хто тут працює, чи то лікується, а хтось... інший, - ледве не бовкнув "як ти", та вчасно зупиняюся, розуміючи, що це може її образити.

- Ааа, мама була, а що?

- Мама? - Бля... Реально? І що вона тут забула?

- Так, приходила тебе провідати. Дізнатися, як в тебе йдуть справи.

- А чого ж вона за ці три дні не з'явилася, коли я вже при здоровому розумі? - Що, невже справді Ганна? Виходить, не приснилося?

- Мама хотіла, але лікар заборонив, - Оля помічає, що я не купуюсь, і додає, - можна було тільки комусь одному відвідувати. Ми з мамою вирішили, що це буду я, бо… ну, у вас…

- Все важко, - посміхаюся. Як було, так і є - важко.

- Ну, так, - донечка киває, але по очах бачу, що вже щось вигадала. - Та як тільки тобі стане краще, і лікар дозволить, вона прийде.

- Авжеж, - бурмочу. Треба буде підкинути лікарю пару купюр, щоб заборонив ті “відвідини” на все життя. Ну, або хоча б ще на пару днів. - А більше ніхто не приходив?

- Та ні, а що?

- Та просто питаю...

Донька каже: мама. І ніби у сні теж була вона… Але чому ж тоді досі, навіть зараз, я відчуваю ЇЇ запах у палаті?.. Я що - довбанувся, як Єгор зі своєю Настею? Чи справді вона тут була?..