Розділ 17

Вечір уже впав на місто, коли я нарешті доїхала додому. 

Автобус трясло на кожній ямі, і мені здавалося, що я їду не просто вулицями, а крізь якесь напівсновидіння: вогні ліхтарів тремтіли у вікнах, розтікалися по мокрому асфальту, змикалися й розмикалися, наче серцебиття.

Гаманець був майже порожній. Залишилося на каву й, може, на хліб. Саме тому моїм пріоритетом став громадський транспорт, а не таксі, на який би я знову витратила чимало коштів. Та спершу Стас заспокоїв, повідомивши, що в них з Денчиком все добре, вони йдуть на майданчик, а після в торговий центр на атракціони. І з Олею легко вдалося домовитися, що мені час додому. Вона все зрозуміла, запевнила, що з нею все гаразд і нічого перейматися, і на прощання навіть вимовила слова, котрі дещо заспокоювали мене після тієї розмови з її батьком:

- Безмежно тобі дякую за те, що приїхала. Ти неймовірна. Я тебе шалено люблю!

І чомусь саме це, її вдячність, трохи розморозило ту кригу, що стискала мене цілий день.

Двері квартири відчинилися без шуму. Всередині було тихо. Заглянула в дитячу - синочок спить, розкидавши ручки, як маленька морська зірочка. Поряд на кріслі м’яка іграшка. Симпатичний ведмедик з червоною банданою на шиї. Скоріш за все, сьогоднішній подарунок Стаса для Денчика.

У спальні горів екран. Я впізнала голоси - якийсь романтичний фільм. Стас лежав на ліжку у футболці й домашніх штанях, з трохи розкуйовдженим волоссям. Він подивився на мене, посміхнувся так, як вміють тільки ті, хто по-справжньому чекав: трохи втомлено, трохи з полегшенням, але щиро.

- Привіт, ти як? - Тихо запитав, коли я сіла поряд. Знесилена. Емоційно виснажена. Але щаслива, що вдома. Поруч зі своїми чоловіками.

- Втомлена, - відповіла чесно. - Але все добре. Там… усе добре.

- Я радий, - посміхнувся, як посміхаються люди, які не прикидаються, що їм цікаво, а насправді переймаються за тебе. - Дениско - герой. Ні разу не заплакав. Ні разу не влаштував істерику. Справжній кремінь.

Я всміхнулася. Мені хотілося заплакати. Не від смутку, а від того, як сильно мене зворушили ці прості слова. Притулилася спиною до подушки, намагаючись розслабитися. На екрані герої щось говорили про другий шанс, а потім їхні обличчя наблизилися, і почався поцілунок. 

Стас узяв мене за руку - тепло, ніжно, але в його пальцях відчувалася напруга. Він нахилився, торкнувся моїх губ своїми, спочатку легко, майже непомітно, а потім впевненіше, пристрасніше.

Я відчула, як його рука ковзає мені на талію, як дихання стає гарячішим. І саме в цей момент, коли я розуміла, що ось-ось піддамся хвилі, всередині щось стиснулося.

- Стасе, - тихо сказала я, обхопивши його обличчя руками, щоб він подивився мені в очі. Щоб зупинився. Хоча б ненадовго. - Є дещо, що тобі треба знати...

Він завмер. На мить. Але я відчула, як усередині нього все напружилося.

- Денис… він не просто мій син. Він… він син чоловіка, до якого я сьогодні їздила.

Тиша. На екрані хтось сміявся, хтось плакав, хтось обіцяв любити до кінця життя. А тут, у кімнаті, все завмерло. Я зависла, очікуючи реакція чоловіка, а він... Стас нахилив голову, наче переварював почуте. Я готувалася почути що завгодно: розчарування, запитання, навіть образу. Цього всього можна було очікувати, та водночас я чудово усвідомлювала, що це давно варто було сказати. І ось цей час настав. І тепер трішки боялася, що Стас мене не зрозуміє. Що я це так довго приховувала. А сьогодні зірвалася й поїхала до іншого, поки він розважав мого сина. Але він лише повільно видихнув і… знову поцілував мене в лоб.

- Добре, -  просто сказав він. - Ти вдома. Ти зі мною. Це головне.

І потім ще гарячіший поцілунок. Його руки ковзнули під футболку, шкіра здригнулася, ніби від легкого електричного струму. Серце застукало гучніше, в голові - плутанина: бажання, провина, полегшення, біль.

- Стасе… - прошепотіла, але голос захлинувся.

- Ш-ш-ш… - м’яко, але наполегливо він прихилив мене до себе. - Ти тут. І я тут.

І в ту мить я зрозуміла: йому не треба розплутувати минуле. Він обирає тепер. Мене. Нас. Тепер.

І хоч частина мене все ще стискалася від незакритих ран, інша тягнулася до цього тепла, якого мені шалено, відчайдушно бракувало...