Розділ 16

Я практично не спала. Мій день як вчора зранку розпочався, так по факту донині й триває. Тож все може бути, що це галюцинації. Що мені здалося, і Лерой досі спить, як це і має бути, відновлюючись від операції. Тим паче - доля ж не може настільки наді мною насміхатися, піднісши чергову нашу зустріч ніс до носа?

- Привіт...

А ні, вона ще та жартівниця. Спокійно може виступати в ролі коміка, розважаючи людей. Комусь же має бути весело, глядячи на те, як я намагаюся забути минуле, а воно раз за разом повертається до мене?

- Привіт, - чоловік все так само блідий, під очима величезні сині кола, які підкреслюють те, що він вночі пережив, але при цьому намагається посміхнутися. Виходить більше вискал. Скоріш за все, Лерой ще не повністю контролює своє тіло. Свої м'язи. Та, на диво, він радий мене бачити. - Там Оля пішла за ліками та...

- Зачекай, - перебиває мене. Його рука ледь-ледь підіймається над ковдрою на кілька сантиметрів і тут же падає. Слабкість. Втома. Але в його очах прохання. - Поговорімо.

- Про що?

Я розриваюся на дві частини, не знаючи якої притримуватися. З одного боку я не можу просто розвернутися й покинути чоловіка, коли він знаходиться в такому розбитому стані й просить про дрібницю, просто про розмову. З іншої - що як він зачепить минуле, і тут на порозі палати опиниться Оля? Вона вдала, що того поцілунку між мною та її батьком на сцені не було. Як подруга зможе прикидатися, не дай Боже почувши, що ми з її родичем познайомилися куди раніше?

- Про нас, - мовить він. - І про те, що між нами було.

Розвиток другого, гіршого варіанту розвивається, тож час валити?

- А що між нами було? - І та Ніка, рік назад, так би й зробила. Побігла. Навіть би не оберталася. І навіть би не згадала про цей випадок. Та різниця полягає в тому, що за рік все змінилося. Я стала мамою. Мені довелося приймати багато дорослих рішень, від яких залежало життя та здоров'я іншої, маленької людини. І я навчилася не пасувати перед проблемами, намагаючись їх уникнути, чи то обійти стороною. А вирішувати. Бо це стосується мого життя. І ця людина в палаті теж з мого життя. Навіть якщо з минулого.

- Багато, і ще могло бути більше, якби я не був ідіотом.

Це вибиває з-під ніг ґрунт. Я чекала на що завгодно. На звинувачення. На фальшиву ввічливість. Можливо, щось типу: “Ми обидва наробили помилок. Забудьмо.” Але не це.

- У мене є хлопець, - можливо, Лерой змінився. Можливо, зрозумів, що був не правий. Та повертати все назад? Розпочинати з чого? Спочатку? Не вийде. Бо тепер є дитина. А я йому не була потрібна, отже, і дитина також. Отже, на його місце є інший. Хто цінує мене і мого сина. І це місце не вакантне. Вона зайняте тим, хто цінує родину, а не власну свободу ставить на перше місце.

- Я розумію, - спокійно, виважено, і я намагаюся усвідомити, чи це вплив заспокійливого так на нього діє, чи Лероя справді не особливо то і хвилює, що в мене є відносини. - Я хотів перепросити. Вибач. Я зробив величезну помилку, давши тобі піти безперешкодно, замість того, щоб боротися за твоє кохання.

Його голос м’який. Не жалісливий, не театральний. Справжній. Мені хочеться відступити на крок, на два… А потім взагалі вийти, поки не зламалася. Але я стою. І кожне його слово це ще одна голка в груди. Ну навіщо? Навіщо він колупає ці рани? Навіть сипить на них сіль?

- Це нічого не змінить, - треба йти. І чимскоріше. Навіть якщо Оля не почує нічого кримінального, вона побачить мої заплакані очі, в яких вже збирається волога. Цього не можна допустити, бо яка причина того, що я ридаю, зайшовши в палату до її батька, життю якого вже нічого не загрожує? Яка причина для смутку?

- Я розумію, - знову каже він. І тепер я бачу в його очах справжній біль. Не фізичний. А той, що глибоко під ребрами. Такий, що не дає дихати ночами. Такий, як мій рік тому. - Дай хоч… обійняти тебе. На прощання.

Я не знаю, чому роблю крок. Чому потім - другий. Чому нахиляюсь. Простягаю руки. Обережно, ніби боюся, що він зникне. Обіймаю.

Його руки слабко обхоплюють мене. Холодні пальці, важке дихання. Тіло ледве живе і при цьому таке знайоме. І я стою в цих обіймах, знаючи, що це помилка. Але знаючи також, що я повинна це прожити. До кінця.

- А тепер… - шепоче він. - Вимітайся звідси. Швидко.

Голос такий самий тихий, та тепер в ньому сталь. Погроза. Зневага. І мої руки, які тільки но обіймали цього чоловіка, тепер тремтять, опущені по швах, коли я вдивляюся в його погляд. Сповнений ненависті.

- Давай, чого застигла? - Зробити нічого не може, тіло йому не піддається, і тільки одні очі видають всю злість, спрямовану в мій бік. - Вибрала собі мужика? Ідеально. Вітаю. От до нього і вали! 

Я не відповідаю. Тільки стою. І щось у мені знову ламається. Але вже не з крихкістю. А тихо. Повільно. Без сліз. Тому що біль - це вже знайомо. І я розвертаюся, щоб піти. Не озираючись. Бо цього разу - остаточно.