Розділ 15

Я не пам’ятаю, як заснула. Чи заснула взагалі. Скоріше, просто провалилася в якийсь маревний стан, де сни й уривки думок змішувалися між собою, а все це з тупим головним болем, що стискав скроні, як залізний обруч.

Коли Оля легенько торкнулася мого плеча, я здригнулася різко, так, ніби зірвалася з обриву, й на мить навіть забула, де я. Серце бухнуло в груди, повітря вирвалося з легень. Той самий сон… Той, що раніше часто приходив - падіння в темряву. А потім зник. Як зник і батько Олі. Ніби все це давно затяглося плівкою забуття, а тепер… тепер воно повзло назад, у найтонші тріщини моєї свідомості.

- Пробач… Уже ранок, - шепоче Оля винувато, ніби це її провина, що сонце зійшло, а я морально і, скоріш за все, фізично розбита.

Я киваю, намагаючись дихати рівніше. Все болить. Шия затерпла, спина ломить, очі щипає. Я практично не спала, й тіло нагадує про це кожним нервом.

Ми мовчки збираємося. Я ловлю себе на тому, що весь час дивлюся на Олю. Ніби вишукую в її обличчі, чому мене так зачепило те, що вона хоче повернути батька в сім’ю. Чому вчорашній її шепіт засів у мене під ребрами й досі там шкребеться? Може, тому що… Я теж чогось не хочу відпускати? Когось. Але кого? Його? Чи те що було, але вже не повернути...

До лікарні ми добираємося швидко, хоча мені здається, що кожен крок це битва з в’язкою землею, наче йду через трясовину. Засмоктує, стискає, смикає вниз. І я вже просто не в змозі боротися за своє життя. Тим паче очі самі собою заплющуються, шепочучи заспокійливо: "Відпочинь. Перепочинь. Ти більше не можеш."

Всередині звичний лікарняний запах: антисептики, старі стіни, стерильність. Він трохи приводить до тями. Струшує свідомість, нагадуючи, де я, що я тут роблю і що на мене очікує дитина вдома. До Стаса ще зарано дзвонити, але я тут же вмикаюся в реальність, згадуючи про Дениску і про те, що потрібно якомога скоріше до нього повернутися.

Нас зустрічає лікар. Той самий, що вчора майже виштовхав нас погуляти. По обличчю чоловіка видно, що він і на секунду повіки не склепив. Погляд мутний, не чіткий. Та попри все він усміхається, помітивши нас з подругою. Щиро, по-людськи посміхається.

- Все добре. Життю Лероя нічого не загрожує. Можете спокійно видихнути.

Я відчуваю, як щось стискається в горлі, а потім повільно відпускає. В грудях тепло, ніби вперше за довгий час хтось запалив маленьке світло. Цей лікар… людина на своєму місці. Від нього ніби світиться спокій, професіоналізм, сила. Таке враження, що він готовий ще три доби не спати, аби тільки бачити полегшення на обличчях таких, як ми з Олею.

- Але щонайменше кілька днів він має провести тут, - тут же додає, повертаючись в роль суворого лікаря. Професіонала своєї справи. - А то й тиждень. Залежно від того, як буде тривати відновлення.

- Так, так, звичайно, - подруга активно киває, запевняючи ескулапа, що якщо її батько спробує раніше злиняти з медзакладу, то вона особисто прикує його руки до ліжка стяжками. - Скільки потрібно буде, стільки й буде лікуватися. Авжеж. Так.

- Добре, дуже добре. І ще одне. Тут ось список препаратів, - лікар простягає їй папірець. - Частину лікарня дасть задарма, але деяке доведеться купити в аптеці. Є одна тут, на першому поверсі. А ще одна за квартал звідси. Біля продуктового магазину.

- Авжеж, так, - Оля наразі знаходиться в настільки піднесеному стані, що готова в сусіднє місто змотатися і повернутися звідти буквально через десять хвилин. - Я миттю.

- Сходити з тобою? - Питаю, коли бачу, що вона вже в думках на порозі аптеки.

- Ні, ні, залишайся. Я скоро повернуся.

- Якщо хочете, можете зайти в палату, - тихо пропонує лікар. Він ледве тримається на ногах, але очі ще світяться тією ж посмішкою. - Тільки тихенько. Пацієнт під дією наркозу, але через зайвий шум може прокинутися.

Я погоджуюсь. А чому ні? А коли вже йду коридором, розумію: це правильно. Зайду, гляну на Лероя. Переконаюся, що з ним все гаразд і моя допомога тут більше не потрібна. А потім, коли Оля повернеться, скажу, що мені час додому. Дениско чекає. Не збрешу. І не доведеться сидіти, доки він прокинеться. Бо я… я не готова. Не знаю, якою буде його реакція. І головне - яка буде моя.

Я обережно відчиняю двері. Палата напівтемна, сонце пробивається крізь жалюзі вузькими смужками, малює світлі лінії на підлозі. Він лежить - блідий, мов віск, з перев’язаним чолом. Крапельниця тихо цокає, як годинник. Я роблю кілька кроків… і завмираю.

Дивлюся на його обличчя. Він спить. Важке, хрипке дихання, ледь помітно тремтять повіки. І я… я зітхаю. Легко, вперше за весь цей час. Найгірше позаду. Я вже розвертаюсь, готова залишити цю кімнату, це місце, як…

- Ти?

Хрипкий голос. Напівсонний. А мій сон як рукою знімає...