Розділ 14

- Блін, Ніка, я не заслуговую дружити з тобою.

Оля кидається мені на шию, стискаючи так, що ребра похрускують. Її сльози гарячими струмками течуть по моєму плечу. Я відчуваю це крізь тонку тканину футболки, відчуваю її тремтіння, ніби вени під шкірою дрібно пульсують.

Ми врешті опинилися в готелі - кілька кварталів від лікарні. Лікар запевнив, що з її батьком все буде добре, мало не виштовхав нас, мовляв, дівчата, йдіть, вам треба перепочити. Але хіба можна просто піти, коли там, за тими білими стінами, лишається серце твоєї подруги?

- Що ти таке говориш? Як це не заслуговуєш? Перестань дурню молоти! - Я обіймаю її міцніше, як можу.

Вона відходить на крок, але моя рука досі в її. Я відчуваю пальцями, як вона вібрує всім тілом. Не від холоду, ні, від того напругового струсу, коли стрес уже відпускає, а тіло ще не знає, що робити з собою.

- Залишила дитину, примчала на таксі, - шепоче Оля, - батькові свою кров віддала...

Я тихо видихаю й усміхаюся, хоч мені й самій хочеться ридати.

- Розпочнемо з того, що Денчик під пильним наглядом дуже гарної людини, - спершу я написала Стасу, боячись розбудити сина, але буквально через пару секунд чоловік набрав, запевнивши, що в "мужиків" все гаразд, їхній дамі нічого перейматися. - І як я могла не приїхати? Ти мене витягнула з психологічної ями, коли я народила, тепер моя черга тобі віддячити. 

Кров же... За той короткий проміжок, що я знала батька Олі, він випив у мене стільки червоної рідини, що порівняно із сьогоднішнім це каплі у морі. І я впевнена, що в нього виросте достойний продовжувач цієї традиції. Я обожнюю сина, без нього вже життя не уявляю, але характер у хлопчика дай Боже. Гени така річ, серйозна, особливо не посперечаєшся.

- Дякую тобі, дуже тобі дякую, Нікусю.

Вона знову тулиться, ніби одному плечу буде сумно, якщо воно лишиться сухим. Я дозволяю. Якщо це допомагає - я готова стати рушником, пледом, подушкою, навіть цілим диваном для неї. Лише б легше стало. Бо я навіть уявити не можу, що вона пережила сьогодні - майже втратити найближчу людину. Та й кого я обманюю? Найближчу.

- Спиш? - Тихий шепіт Олі розрізає тишу, і я тут же відкриваю повіки, котрі силкувалася тримати закритими. Намагалася заснути, але навіть попри виснажливий день, це було зробити надто важко.

- Ні, - і я в цьому номері не одна така. Очевидно, що подруга ще не скотилася з найвищої точки гори під назвою емоції, й теж страждає. Чутно навіть було, як вона крутиться зі сторони в сторони в ліжку, намагаючись підібрати ідеальну позу для сну.

- Я можу тебе дещо запитати? Особисте, - крадькома, ніби боячись перетнути межу, за яку заходити зась. Навіть якщо ми найкращі подруги.

- Так, - відповідаю, відчуваючи, як усі думки розвертаються на пів кола: зараз вона спитає… Про що? Про мене і її батька? Про той… поцілунок на останній виставі її бабусі? Чи я щось змінила б якби могла?

- Твої батьки. Вони колись сварилися так сильно, щоб розходилися?

Такого питання на моєму барабані не було, тому я навіть розвертаюся на бік, спрямовуючи погляд на подругу. Бажаючи роздивитися її та зрозуміти, до чого воно було задано. Але вона лежить на спині, руки складені під шиєю, і вдивляється в стіну, де вимальовуються тіні дерев.

- Щоб розходитися - ні. Але, звичайно, як і в кожній родині були непорозуміння, - просто мама з батьком намагалися цього ніколи при мені не демонструвати, тому скандалів, гучних та потужних, я не пригадаю. - А чому ти запитуєш?

- Я роздумаю над тим, щоб помирити маму з татом.

- Навіщо? - Це так різко лунає, що Оля навіть відривається від споглядання нічного природного фільму, і я бачу здивування на її обличчі, коли вона розвертається в мою сторону. - Ну, тобто, ти ж розповідала, що вони давним-давно не разом. У твоєї мами своє особисте життя, в батька - своє.

- Та в тому то й справа, - Оля важко зітхає. - Мама… Вона все ще його кохає. Каже, що хоче повернути. А тато… - вона замовкає, і я чую, як проковтнула клубок у горлі. - Тато самотній. І… я не розумію, навіщо він мені брехав, що має когось. Та й сьогодні… алкоголь… Це ж на нього не схоже.

Я напружуюсь. Лише не знову. Лише не нові загадки.

- Може, з ним у машині ще хтось був? - питаю, хоч сама здогадуюсь, що ні.

- Та ні… Очевидці бачили лише тата й того іншого водія. Без варіантів. Просто… Щось із ним не так, Ніко. Я відчуваю.

Я відчуваю, як глибоко тону в її словах. Без права випірнути на поверхню та врятуватися.

- Вважаєш, твоя мама зможе це якось зрозуміти та виправити? - Та, яка роками ходила чорт знає де? Яка не брала участь не в житті Лероя, ні у зростанні рідної доньки?

- Можливо. Варто спробувати, - тихо шепоче вона. - Гаразд. Добраніч.

Вона перевертається до стіни, щільніше загортаючись у ковдру. Тепер від неї доноситься тільки слабке шарудіння тканини, коли вона ще раз, напевно востаннє за цю ніч, міняє позу. А я… я лишаюся наодинці з собою.

Тиша. Таке відчуття, що навіть повітря затамувало подих. Я раптом помічаю, що мої пальці вп’ялися нігтями в долоні - настільки сильно, що аж ломить. Розтискаю кулаки повільно, і відчуваю, як пальці поколює, як пробігають по них голочки тепла. Червоні півмісяці на шкірі залишилися як свідки моєї напруги. Але ж навіщо? Від чого я захищалася?

Я заплющую очі. Намагаюся змусити себе заснути. Переконати, що я виснажена. Що маю просто зникнути у цьому ліжку, провалитися в порожнечу, де немає ні сьогоднішнього дня, ні завтрашнього. Але замість цього приходить інше. В’їдається, вповзає всередину, холодне й колюче.

Це… ревнощі? Через те, що в ЙОГО життя повернеться колишня?