Розділ 13

Я більше не питаю. Слова застрягають у горлі. Бо й так знаю: у батька Олі ніколи не було проблем з жінками. Дівчатами. Загалом з представницями красивішої половини людства. Можливо, було навпаки. Як у моєму випадку. Коли повірила, довірилася, і поплатилася. Лерой Валерійович не з тих, хто страждає від почуттів. Він ними користується як вологими серветками.

Батько подруги з тих чоловіків, хто вміє зачарувати - легкий сміх, впевнений погляд, неймовірно спортивне тіло. Таких чоловіків не люблять жінки. На них підсаджуються, як на отруту, з якої немає протиотрути. Він не затримував їх у житті довше, ніж хотів. Змінює, як рукавиці - світлі, темні, яскраві, теплі, м’які, прості, дорогі. На будь-який смак, під будь-який настрій. І я стала однією з цих рукавиць. Світлою? Думаю, так, бо сумніваюся, що Лерой часто їздить на розкопки й так заводить знайомства. Теплою? Тієї ночі коли все сталося... Так точно. Не надто м'якою. В цьому плані йому не "пощастило", та він дуже швидко з цим впорався, і мене викинувши зі свого гардероба. Разом з дитиною.

Спогади накривають, і тут же змушують злитися. Але згадую де я, і що може трапитися... І в голові залишається тільки одна думка. Надія. Сподівання. Тільки б вижив.

Тому коли двері реанімації нарешті прочиняються, я завмираю, усвідомлюючи, що зараз цим надіям дадуть шанс... Або поховають живцем...

Скрип завіс ріже по нервах, наче нігтями по склу. Виходить лікар - молодий, змучений, з темними мішками під очима. На секунду ловлю себе на думці, що він виглядає майже як ми: зім’ятий, виснажений, затиснутий між чужим болем і власною безсилістю. Але йому безсилим бути не можна. Не можна! Хочеться підбігти, струсонути, легенько вдарити по щоках: "Гей! Ти йому потрібен! Хто, як не ти, його врятує?". Та, звичайно, єдиний шанс так по-дурному не закопують, тож ми з Олею поряд з лікарем. Уважно вдивляємося, чекаючи вердикту. Який стосується не одного життя, а відразу трьох...

- Стан стабілізували, - говорить, ковтаючи втому разом зі словами. - Але потрібна кров. Рідкісна група. Ми вже робимо запит до центру, але якщо хтось із вас має другу негативну, це допоможе виграти час та зменшити ризики в разі очікування на доставляння.

Друга негативна.

В мене в голові клацає. Як увімкнений тумблер. Серце смикається десь у горлі. Я знаю. Я ж народжувала не так давно. Тоді на пологах це було як мантра - “друга мінус, друга мінус" Я ще сміялася тоді, мовляв, у мене друга мінус, а в нього, Лероя, точно плюс. Бо він завжди “плюс”. Плюсова харизма, плюсова самовпевненість, плюсова потреба в увазі. І я, зі своїм мінусом, яка незрозуміло як притесалася до цього суцільного плюса.

А тепер…

- Я можу. - Чую власний голос, ніби ззовні. Сухий, хрипкий, ледве чутний. - У мене друга мінус.

Лікар підводить очі, швидко сканує мене поглядом - ніби оцінює, чи не звалюся я зараз від стресу. Чи дійсно усвідомлюю, що промовляю. Нарешті киває:

- Йдіть, будь ласка, за мною.

Оля хапає мене за руку. Її пальці холодні, мов лід. Вона намагається щось сказати, але губи тільки здригаються. Я стискаю її пальці. Не треба слів. Ми знаємо, що треба робити. Я зроблю.

Кімната для донорів холодна. Повітря пахне спиртом, металом, тривогою. 

Я сідаю на стілець, підставляю руку, дивлюся, як медсестра намацує вену. Мені хочеться заплющити очі, втекти думками, але я змушую себе дивитися. Бо в цей момент я відчуваю щось дивне. Якась частинка мене раптом думає: ось воно. Тепер ми пов’язані назавжди.

У мене від цього чоловіка дитина. Маленький хлопчик. Я думала, що це і є наш зв’язок - живий, теплий, крихітний, але справжній. А тепер… Тепер моя кров піде його жилами. Не метафорично, не образно. Буквально. В нього в судинах тектиме те саме, що живе в мені.

Мені стає моторошно. Я завжди думала, що ми порвали всі нитки. Що після всього, що було, ми тепер просто дві паралельні лінії. А ось ні. Життя бере голку й прошиває нас знову новою ниткою. Міцно, невидимо, боляче.

Я відчуваю, як тягнеться час. Краплі крові стікають у резервуар. Секунди як вічність. 

Десь за стіною Оля. Яка, напевно, ходить взад-вперед, стискаючи себе за плечі, ковтаючи сльози. Десь у реанімації його серце, напевно, б’ється слабко-слабко, як крило пораненого птаха.

І тут мене пробиває думка, від якої я ледве не перекидаю стіл зі всіма медикаментами на ньому.

Якщо Лерой виживе... Він же ніколи не дізнається, що його врятувала я. Чи дізнається? І навіть не знаю, чи хочу я, щоб це сталося. З одного боку - так. Щоб зрозумів, що я не така погана людина, як він. Що вчинила стосовно нього гідно. Не відвернулася, коли це було йому потрібно. 

З іншої ж сторони... Я поставила крапку. Змусила себе йти, не обертаючись на минуле. І більше ніколи в житті не хотіла ЙОГО бачити. А зараз сама особисто допомагаю врятувати життя цій людині...