Розділ 12

Я розгублено стою серед людей, машин, проблискових маячків. Світ розмитий, шум приглушений. І тут крик в голові приводить мене до тями: "дій! Як мінімум, там твоя подруга, яка потребує ТВОЄЇ підтримки!"

- Вибачте, вибачте, - на емоціях хапаю за руку поліціянта, що проходить повз, і одразу ж відсмикую її назад, коли він кидає на мене незадоволений погляд. - Скажіть, будь ласка, куди відвезли потерпілих? Прошу. Там моя подруга. Вона донька одного з постраждалих.

Він дивиться на мене кілька секунд. Здається, щось зважує - мою щирість, відчай, можливо, схожість із кимось зі своєї родини. Потім трохи відвертається, оглядається, чи нас ніхто не слухає, й коротко кидає:

- У другу лікарню. Чергова. Але сумніваюся, що вам туди потрібно, навіть якщо там зараз ваша подруга.

Його рекомендації мене не цікавлять, тому відходжу вбік та відкриваю мобільний. Друга лікарня. Всього три кілометри, але якщо пішки, то це довго. Занадто довго для того, що зараз твориться.

І тут надія, мов спалах, прорізає темряву: таксист. Він мав залишитись поруч. Він не міг проґавити таке зборисько.

Оглядаюся. І справді - його авто стоїть там, де він мене висадив. Обабіч дороги. А ось і він сам, перехилившись через плечі інших людей, як гриф над уламками - намагається вхопити ще трохи свіжих чуток.

- Ви можете підкинути мене до лікарні? Друга. Тут неподалік, - говорю швидко, навіть трохи задихано. І щоб хоч трохи перебити зацікавленість наслідками ДТП, додаю те, що його не залишить байдужим, - плачу потрійну ціну. Тільки поїхали.

Він вагався буквально пару секунд. І тому мені здається тільки через те, що я так різко до нього підскочила, і затараторила як божевільна.

- Так, а що там трапилося? Я так і ні чорта не зрозумів, - видає розчарованим голосом, ледве натиснувши на ескалатор газу.

- ДТП, двоє постраждалих, обидвох забрали у лікарню, - підігріваю його інтерес, сподіваючись, що ми якомога скоріше доберемося до вказаної адреси.

- Один з них ваш знайомий?

Чув би він себе збоку. Це звучить, ніби ми обговорюємо серіал, а не чиєсь життя.

- Так.

Признаюся, і досі не вірячи, що ще пару годин тому я вкладала Денчика спати після насиченого, але такого прекрасного дня.

Біля приймального - вахта. Пустий коридор і жінка в халаті, яка ніби спеціально вивчала, як говорити так, щоб змусити тебе відчути себе ніхто.

- Без родичів і без офіційного запиту - ніяк. Це реанімація. Чекайте.

- Але я просто... хочу знати, він живий? 

Не уточнюю, хто саме. Лише намагаюся зачепитися за слово. За надію. Якщо це реанімація, значить, Лерой… живий?

Жінці все одно. Навіть якби я назвала всі ініціали та дату народження. Вона просто втуплюється в монітор, стираючи мене з кадру. Ніби мене тут і не існує.

Телефон. Одна спроба. Друга. Третя. Нарешті! Голос Олі. Хриплий, змучений. Але живий.

- Він у реанімації.

Ледь видавлює з себе, а коли я прошу її спуститися за мною, бачу весь кошмар, який зобразився на обличчі подруги. Шкіра бліда-блідуща, ніби вимазана крейдою. Очі порожні. А все її тіло тремтить, коли дівчина притискається до мене в обійми.

Під незадоволений погляд вахтерки підіймаємося на п'ятий поверх. Туди, де за життя батька Олі борються лікарі. Де Лерой має продемонструвати, наскільки він хоче жити. Або...

- Як так вийшло? - Відмахуюся від думок як від набридливих мух, і пошепки запитую подругу, намагаючись і її відволікти.

- Не знаю..., - безсило стенає плечима дівчина, тримаючи на собі величезний тягар переживань за свого батька. - Працівники швидкої, які були там до мене… сказали, що в обох салонах несло алкоголем. Хоча тато не вживає... Не вживав.

Оля сама себе виправляє, дивлячись мені у вічі, начебто мовчки запитуючи: "а чому почав?"

Отже, той мужик мав рацію. ДТП сталося через алкоголь. Ось тільки я досі не можу в це повірити. Яким би не був він мерзотником стосовно мене, але щоб сісти п'яним за кермо, загрожуючи таким чином збити людину, тварину, дитину...

- Зачекай, - думки переплигують одна через одну, і ось одна з них вибирається на Олімп, заявляючи про свої права, - а ти дзвонила тій жінці, з якою він жив? Нареченій твого батька?

Вона зводить на мене погляд. Очі здивовано блимають, ніби її змусили згадати щось давно забуте. Зморшки хвилею пробігають по її лобі.

- Вероніці? - Перепитує подруга з неприхованим подивом.

- Ну... напевно, - який же збіг... Неймовірно. Вероніка. 

- Та нікого в батька не було. Ця мадам виявилася вигадкою. Спеціально для мене. Щоб я не переймалася стосовно того, що він самотній...