Розділ 11

Машина рухається крізь ніч. Місто спить, але всередині мене безсоння на повну гучність. М’язи скуті, погляд в одному місці. Але водій, видно, не з тих, хто може їхати мовчки. З тих, хто "таксує заради душі, а так має дуже прибутковий бізнес".

- Вибачте, можу спитати? - На що я тільки киваю, не маючи бажання вступати в діалог, але змушена терпіти цю компанію, бо до місця призначення ще десять кілометрів. По онлайн-карті на екрані мобільного, який я стискаю в руці ніби рятівне коло. - А куди це ви так посеред ночі зірвалися? Щось, напевно, трапилося?

Не з тих, хто любить їхати мовчки. А з тих, хто збирає чутки, і чим чутки ці темніші, пронизливіші, тим краще.

Я намагаюся вдихнути. Відповісти. Та кожне слово звучить ніби я його виймаю з себе, як уламок скла.

- До подруги. Там... щось трапилось, - не хочу навіть промовляти справжню причину. Відмовляюся. Поки не переконаюся на власні очі... Моя надія помре останньою... якщо побачу його без свідомості... - Я не могла не їхати.

Він киває, але в дзеркалі заднього виду бачу - вираз тривожний. Щось ще крутиться на язиці. А наступної секунди це щось формулюється в чергове мені не потрібне запитання.

- Ви ж розумієте, що це вам обійдеться удвічі дорожче? Ніч, видимість обмежена, та і ви просили їхати якомога скоріше. А це небезпечно.

- Розумію, - те, що ти набиваєш собі ціну, і хочеш нажитися на моєму горі. Розумію. - Я заплачу. Просто... довезіть.

"І просто помовчіть" - хочеться додати, запропонувавши за цю "послугу" додаткових коштів, але, на щастя, він і сам замовкає. Даючи мені можливість знову зануритися у свої похмурі думки. 

Повертаюся до вікна. Ліхтарі змінюють одне одного, мов секунди, що рахують мій страх.

Що там? Чи Оля вже на місті? Що вона робить? Їде з батьком у лікарню, чи стоїть на колінах... над його тілом?

Коли ми згортаємо на вузьку дорогу, що веде до вказаної адреси, я вже притискаюся лобом до скла. Попереду миготять сині вогні. Поліція. Люди.

Я виходжу з авто ще до того, як машина встигає загальмувати повністю. Біжу до стрічки, що відгороджує місце ДТП. Два автомобілі перекручені, наче паперові. Один із них лежить набік, другий - з відривом передньої частини. Виглядає так, наче щось вибухнуло зсередини. Салони - зім’яті. Кров на асфальті. Кров, яку ліхтарі роблять майже чорною.

Яка з машин Лероя Валерійовича? Ось ця біла, яка ніби перевернулася на бік, щоб було зручніше спати? Чи чорна, "обличчя" якої не можна розпізнати? А найголовніше - де ті, хто в цих машинах був? Озираюся на всі боки, і не можу зрозуміти - чи то полегшено видихнути, чи ще більше напружитися. Ніяких тіл ні біля автомобілів, ні віддалік. Тільки поліція снує туди-сюди, щось записуючи, вимірюючи, заглядаючи в салони машин. Але і там нікого немає.

І Олі ніде немає. Слухавку не підіймає. 

Підходжу до двох чоловіків у цивільному. Схоже, просто свідки або мешканці поруч. Їх обличчя мляві, погляди як у тих, хто вже все побачив. Хто вже встиг засвоїти й обговорити подію. А тепер просто пасивно доїдає залишки видовища.

- Вибачте... - голос зривається, але я проковтую хвилю - треба дізнатись. - Ви не знаєте, що сталося?

- Сама не бачиш, чи що? - Відразу кидає один з них. Низький, кремезний. Його очі не відриваються від поліції. Говорить, як той, хто вважає себе частиною процесу - мовчазним учасником, експертом із двору. - Машини в мотлох, кров по асфальту, купа ментів… Як думаєш, що сталося?

- А де ж постраждалі? - Попри прохолодну стіну, на яку я нарвалася першим своїм запитанням, продовжую допит, з ціллю хоч щось вивідати. Мене не цікавить їхній тон, мені потрібні відповіді. Поліція ж мене точно проігнорує. Я не родич, не свідок, не сторона. Я - ніхто.

- Їх уже забрали, - буркнув, ніби зневажливо, але вже з меншою отрутою.

- Вони живі? - Надія-палай! Саме з цією надією витріщаюся на цього чоловіка, в той час, як його компаньйон взагалі на мене уваги не звертає. Ніби я привид, котрий якогось веселого вміє розмовляти.

- Та яке там, - відповідає здоровань просто, не надто емоційно, наче говорить про новини з телевізора. - Мертві. Обидвоє. Швидка приїхала хвилин десять тому, поклали в мішки й поїхали.

Розблоковую телефон. Пальці не слухаються. Перевірка обличчя не проходить. Ще раз. І ще. Врешті вдалося. Відкриваю профіль Лероя. Його останнє фото. Точніше крайнє, яке я сподіваюся не стане останнім...

- Вибачте, - нариваюся на грубість, всовуючи екран перед очі незнайомця, - його... забрала швидка?

Я не кажу слово "тіло". Не вимовляю. Воно як вибухівка. Промов його і броня розсиплеться. А мені ще треба стояти. Дихати. Тримати себе.

- Дівчино, - знехотя відривається від переглядання дій поліцейських, і незадоволено кидає на мене погляд, - гребу я його, чи не його. Двоє. Мертвих. Знаю тільки, що по п'яні вклепалися один в одного.

- П'яні?

- Ага. Через якусь бабу нажлуктались, потім поганялись трохи як у кіно. Тільки без звичного хепіенду в кінці. Та нічого. Може, хоч комусь урок буде: не варто через баб дуріти. А бабам не треба хвостом крутити, якщо не хочуть потім по могилах ходити.