Розділ 10

Почулося? Почулося. Здалося? Здалося. Я готова все скинути на неуважність, на поганий слух, на галюцинації, спровоковані насиченим днем, який звалився на плечі, як мокрий плед - важкий, задушливий, липкий. У голові пульсує. Все тіло як у тумані, ніби я дивлюсь на себе збоку, крізь воду. Я не знаю, що сталося, але тіло вже знає. Тіло вже встигло зреагувати раніше за розум.

- Як...помер? - Та попри запевнення, що це все витівки рогатого, що цього не може, клубок в горлі не дає промовити це впевнено. Цей згусток встав і не впускає нове повітря в легені, від чого я починаю задихатися, а моє обличчя стає кольору килимка у ванній кімнаті.

- Я...

Оля на іншому кінці. Мовчить, але мовчання в ній звучить гучніше за крик. Її подихи рвані, судомні. Схлипування часті, нестримні. Вони лягають мені на вуха, як краплі холодного дощу. Вона захлинається плачем, а я - повітрям.

- Ти де? - Так і не дочекавшись відповіді, відкриваю кран з водою і підставляю лице. Намагаючись змити цю тривогу, а водночас проштовхуючи цей клубок. Заганяючи його всередину організму, прекрасно розуміючи, що скоро він наробить там біди.

- В... в... в...

Проблеми зі зв'язком? Шумоізоляція в цій кімнаті настільки хороша, що не пробивається сигнал? Чи подруга знаходиться чорт знає де і це "в...в...в..." тому глобальне підтвердження? 

Відриваю телефон від вуха й дивлюсь на екран. П’ять смужок. Білих. Чітких. Стабільних. Інтернет ідеальний. А от наш з подругою стан - ні.

- Ви тут?

І в цю мить лунає підтвердження того, що зі зв'язком все гаразд. 

- Так, ви хто? - В динаміку звучить чоловічий голос, і мене пробиває черговим тремтінням. Руки тремтять. Телефон майже вислизає з пальців. Знову цей клубок у горлі. Тепер - страх за Олю.
Що з нею? Де вона?

- Я таксист. Не знаю, ким вам приходиться моя пасажирка, але вона не в змозі говорити.

- Я її подруга, - трішки заспокоююся, почувши занепокоєний голос водія. І я хапаюсь за нього, як за рятівне коло. - Можете мені, будь ласка, скинути адресу, куди ви її везете?

- Так. - І все. Зв’язок обривається. І починається чекання.

Чоловік тільки скинув виклик, а я вже хаотично переглядаю повідомлення. В смс. В месенджерах. І навіть не задумуюся стосовно того, що він за кермом, а подруга морально розбита. Тож очевидно потрібен час, щоб ця адреса опинилася перед моїми очима.

- Нік..., - тихенький стукіт лунає у двері, але оскільки я затамувала подих та з завмиранням серця чекаю повідомлення, то прекрасно його чую, - що там?

Відчиняю. Стас стоїть переді мною. В його очах тривога. Він ще не знає, але вже відчуває.
Мої очі, напевно, червоні. Моє дихання часте. Голос хрипкий.

Ми мовчимо. Секунду. Може, дві. І я кажу:

- Це Оля. В неї... помер батько.

Слова як важкі камінці. Вони сиплються з рота, поки я ще дихаю. Поки ще можу їх вимовити.

- Коли? Як? - Очевидні запитання лунають з вуст чоловіка, котрі задала б кожна адекватна людина. Він питає тихо, обережно. Як питає той, хто боїться почути більше.

- Не знаю, - стенаю плечима й вже відчуваю, як тіло слабне. Ніби з нього висмоктали енергію й залишили одну оболонку, яка сама по собі проживе зовсім нічого.

- Заспокойся, - Стас обіймає мене за талію, притримує, і веде в кухню, де саджає на стільчик, даючи ногам перепочинок. Таке враження, що в цю мить це ноги вісімдесятирічної бабусі, а не молодої дівчини в розквіті сил. - Давай я тобі зараз зроблю трав'яного чаю. Він тобі...

- Стас, - перебиваю хлопця, не даючи ні договорити, ні навіть поставити чайник, хоч його рука над ним вже застигла, - ти можеш посидіти з Денчиком?

Він киває. М’яко. Тямуще.

- Та можу... А ти куди?

Туди. Туди, куди веде ця адреса, що тільки-но з'явилася на екрані. З повідомленням, коротким і беземоційним, але таким, що пронизує наскрізь. На цій локації смерть. На цій локації - Оля. І там маю бути я...

- Я маю бути поруч з нею.

І повернутися. Туди, куди не хотіла. У минуле. До втрат, які не вивітрились. До болю, який я так ретельно запаковувала в коробки пам’яті й ховала глибоко. Але сьогодні одна з коробок знову розірвана навпіл.