Розділ 9

- Ударно малий провів свій день народження, - нарешті приєднуюся до Стаса на кухні, де у нас накритий святковий стіл в честь перших іменин синочка. Суші-роли, і пляшечка заспокійливого на ніч.

- Справжній пацан росте, - попри капризи Денчика, попри глибоку ніч, хлопець намагається пожартувати, підсовуючи до мене набір паличок.

- Ей, ви що, зговорилися? - Примружуюсь, як ніндзя, і беру в руки "японську зброю". Жартома наставляю на нього, ніби хочу проткнути. - Ти хочеш сказати, що фотосесія - це для дівчаток?

- Відзнач, не я один так вважаю, - приймає виклик, перехрещує палички як справжні шаблі.

- Нічого ви, чоловіки, не розумієте, - відмахуюся, і натикаю сушку, відправляючи її в рота. Пережовую повільно, з насолодою, аж очі закочуються. - Це ж пам'ять. Денчик виросте, спитає яким він був маленьким, а в мене вуаля і фотодокази на руках.

- Не пригадую, щоб я у своїх батьків канючив дитячі фотки з горшка.

- А навіщо вони тобі? - Чергова малявка летить у мій шлуночок, потроху закриваючи це голодне вікно, котре триває з самого ранку. - Тобі вистачає і дорослих фоток з горшка. Еге?

Попри те, що Ден сьогодні влаштував веселощі, відмовляючись лягати спати у звичний час. Незважаючи на те, що день і справді виявився не легким. Я все ж задоволена, що ми втрьох сходили на фотосесію. Довелося витерпіти незадоволені моськи, не райдужні коментарі від тих, хто вже вміє балакати, і хники, від того, хто не вміє, я щаслива. Фотографії мають бути вогняні, і це буде неймовірна згадка про перший день народження мого коханого синочка.

- Дехто наривається? - Підступно посміхається Стас, відкладаючи в сторону палички, і озброюючись більш небезпечним предметом.

- Дехто хоче пробкою в око отримати, не контролюючи свого язика? - Примружуюсь, але сама вже не стримую усмішку.

Я навіть уявити не можу, що після того важкого минулого, після того, як по мені потопталися і викинули, я зустріну такого чоловіка, як ось цей, котрий сидить навпроти. Мимовільні розмови перетекли в дискусії протягом всієї ночі. Незнайомці перетворилися в пару. Сором перетворився у впевненість, тому я можу зараз так вільно сидіти на кухні о першій ночі, і жартувати з людиною, яку ще рік тому не знала. І найголовніше - відчувати себе у своїй тарілці.

- За Дена! - Каже Стас і раптом підводиться. Його погляд ловить мій. - За його маму. За нас.

- За нас.

Ми навіть не змовляючись переплітаємо руки, торкаючись вустами скла келихів, а після цілуємо одне одного, закріплюючи цей тост.

- А тепер, - голос у нього урочисто-воєнний, - забуваємо про дієти, про годину на годиннику, і знищуємо цього рисового монстра!

Стас смішно ухиляється в сторону, ніби від суперника, і протикає рисовий згорток, не залишаючи тому шансу вижити. І я вже готова проробити той самий трюк, як мобільний дзвонить. Точніше мелодія починає грати й тут же замовкає.

- Хто це? - Стас дивиться з підозрою на екран, повторюючи моє питання вголос.

Дивлюся на годинник, ніби щоб впевнитися, що наразі реально пізня ніч і це мені не приснилося, і тягнуся за гаджетом.

- Не знаю... - бурмочу. Але всередині вже холоне. 

Скоріш за все, хтось помилково набрав мій номер. Адже батьки знають, що внук давним-давно має спати. Хіба тільки...

Паніка тут же накриває з головою, оскільки може щось трапилося! В іншому випадку вони б не набирали. Не турбували ні Дена, ні мене. Та і взагалі рідні мають в цей час спати, хіба якщо...

- Оля, - повідомляю Стасу, піднявши очі від екрана телефону.

- Так пізно?

Можливо, випадково набрала? Випадковий дзвінок. Але чому серце б'ється в горлі? Чому холодніє спина?

З іншої сторони якщо дзвонила, отже, не спить. Отже, можна передзвонити та впевнитися, що все нормально і немає сенсу хвилюватися.

- Привіт, - я телефоную сама. Відповідають майже одразу. - Ти хвилину тому до мене набирала?

Мовчання. Тільки якийсь шурхіт. 

- Оль, ти тут?

Заливаюся рум’янцем. Може, на виклик випадково натиснули п’ятою точкою, займаючись з кимось... Ну, ти розумієш. Але щось у звуках не те. Схлип? Під час цього процесу схлипують? Бо саме так я розрізняю ці дивні звуки в динаміку.

- Я зараз, - шепочу Стасу й тікаю до ванної. Там хоч якась ізоляція. Там Денчик не почує. Закриваю двері, притискаю телефон до вуха та викрикую: - Оль! Ти тут?

- Що? Хто?

Переляканий і ледь чутний голос дівчини змушує сісти на краєчок ванної, бо очевидно, що щось трапилося погане. Страх починає пробирати до кісток.

- Це я, Ніка, ти де?

- Нік...

Це все. Схлип. Шмигання. Вона не просто розгублена. Вона зламана.

- Оль! Що сталося? Ти чому плачеш? Ти де? Хто тебе образив?

- Нік...

І знову схлипи. Шмигання носом. Вона морально розбита.

- Що сталося??? - Я вже ходжу туди-сюди по тісній ванній. Напруга стискає скроні.

- Тато...

Мовчанка. Але я вже все зрозуміла. Лерой Валерійович. Її батько. І... мій колишній. І батько Дена.

- Що з ним? - Хапаюся в край раковини, стискаю її до побілілих кісточок, щоб хоч так триматися реальності, а не відлетіти з неї.

- Він... помер...