Розділ 8

- Такий хороший день..., - промовляю, хоч відчуваю, як тіло гуде втомою. У склянці яблучний сік, розбавлений водою - максимум дозволеного на теперішньому етапі життя. Але настрій... нереальний. Якесь тихе світло зсередини. Таке нечасте, таке крихке. А треба було зробити всього нічого - перерізати останню ниточку, яка пов’язувала мене і мого малого з минулим. І дихати стало легше.

- Я б вже навіть сказав ніч, - підносить свій келих до вуст Стас і я помічаю, наскільки в нього палають очі. Він теж втомлений, але спокійний. Відпустив щось своє, а тепер дозволив собі розслабитись. Все ж таки, не мати-годувальниця, може дозволити собі більше.

- Йой, і справді, - кидаю погляд на годинник у хлопця над головою і помічаю, що вже перевалило за північ. Три години пролетіли як одна мить, і навіть сумно прощатися з моїм співрозмовником. - Я б тобі запропонувала у нас залишитися заночувати, але, на жаль, квартира манюсінька. - Ніяково всміхаюся, не до кінця розуміючи, чому раптом мені хочеться, аби він залишився.

- Та яка проблема, викличу таксі. Тридцять хвилин і я вдома.

Ось за що я люблю цю людину. Стас не нав’язується. Поважає кордони. Не преться напролом. Він завжди десь поруч, ніби на відстані витягнутої руки - не ближче, але й не далі. Йому не треба багато слів, щоб бути підтримкою.

Я йому подобаюсь. Це видно - в очах, у жестах, у дрібницях. Але навіть у цьому, такому хиткому стані "майже-любові", він неймовірно делікатний. Може подарувати квіти, ніби просто так, "для настрою". Запропонувати прогулянку втрьох, нібито мимохідь: "малому потрібне свіже повітря, та і його мамі не завадить".

- Але бариги, але ох... Вибач, - тут же запинається, перепрошуючи, і це теж мені в ньому подобається. Думає, що говорить, і не говорить, коли не думає. Це те, що відрізняє хлопця від так званих базарних баб, які в житті своєму базару в очі не бачили, але знатно ведуть торги язиком.

- Що там? - Тому відразу помічаю цей перепад настрою, намагаючись ніби між іншим заглянути в мобільний. Бо цікаво, що Стаса так розгнівало.

- Я, звичайно, не жлоб, але дві тисячі за сім кілометрів? Бариги здуріли.

- Дві тисячі? - У самої очі округлюються. Це ж яка золота карета має під’їхати? З водієм у смокінгу і лососем у багажнику?

- І я про те, здуріли й навіть не почервоніли. Але нічого страшного. Пройдуся. Для здоров’я корисно.

- Ні, - сама дивуюсь тому, як різко це прозвучало. Стас переводить на мене погляд. Здивований. А я вже прийняла рішення. - Залишишся у нас. Номер люкс запропонувати не можу, але є в наявності простора підлога, м’яка ковдра та ортопедична подушка.

У мене совісті не вистачить відпустити хлопця посеред ночі за сім кілометрів звідси. А що як не дай Боже його перестрінуть якісь покидьки? Він то хоч не маленький, може за себе постояти, але відморозки в нас час такі, що не погребують будь-якими методами, щоб нажитися на адекватній людині.

- Ну, якщо тільки на ортопедичній...

- Я миттю.

І справді, треба було з самого початку наполягти. Бо він допомагає, підтримує, несе стільки добра, а я не можу навіть запропонувати йому місце на кухонному лінолеумі.

- Мій солодкий, як же я тебе люблю, - шепочу тихо-тихо, притуляючись до лобика мого малюсінького Денчика. Не можу приховати розчулення, коли дивлюся на цей згорточок.

І завдяки саме Стасу цей малюк і я позбавилася від тягара минулого. Сьогодні сину виповнилося три місяці. Дев'яносто два дні знадобилося задля того, щоб я все ж таки зважилася зробити важливий крок. У своєму житті. В житті малого. Три місяці Денчик був Лероєвичем. Три місяці я сподівалася, що диво станеться. Що ті слова про "байстрюка" вимовлені в кафе... Виявляться сном. Кошмаром. Брехнею. І правду говорять - час лікує. Дев'яносто два зайняло переосмислення. Що так буде краще. Для всіх. В першу чергу для сина. Тому відсьогодні він Денис Станіславович. І саме цю подію ми святкуємо. Втрата минулого заради майбутнього.

- Як він там? Не розбудили ми малого нашими балачками? - І ось так має реагувати справжній батько. Не біологічний учасник зачаття, а чоловік, який переживає, і якому не плювати на самопочуття дитини.

- Спить, якби виспався за всіх і ще трохи, - щиро посміхаюся, Мама завжди так казала, коли я падала від втоми. І я запам’ятала. - А ось і подушка. Обіцяна. Ортопедична. Лише найкраще для наших гостей.

- Звабливо виглядає.

Хлопець перебирає подушку і випадково торкається моїх пальців, і я відчуваю, наскільки йому наразі гаряче.

- Пропоную випробувати й переконатися, що в ділі вона ще краще, ніж на вигляд.

Я все ще тримаю подушку, а він не забирає повністю. Його пальці зависають на моїй шкірі, торкаються зап’ястка, ковзають вгору по руці, зупиняються на шиї. Дихання змішується. І між нами тільки подушка. Як останній запобіжник.

- Залюбки...

Його пальці м’яко торкаються моєї шиї. Не наполягаючи, не проникаючи надто глибоко, а ніби питаючи: можна?

Я не відповідаю вголос, не опираюся, не хочу. Дивлюсь у його очі, і мені спокійно. Вперше за довгий час по-справжньому спокійно.

Він нахиляється повільно, майже непомітно, мов дає мені шанс зупинити його в будь-яку мить. Але я не зупиняю. Його губи торкаються моїх так обережно, ніби я зроблена з порцеляни, яку досі тримали розбитою.

Цей поцілунок не про пристрасть. Він про дбайливість. Про "я тут", "я поряд", "я нікуди не поспішаю"...